— Що з того? Світ великий. Є місця, де вас не знають, де ви зможете почати все спочатку. І знову стати гідним лицарем.
— Амінь, — тихо сказав він і пішов у ніч.
Більше я його не бачив. Але невдовзі дізнався, що банда Чорного Сокола перестала наганяти жах на подорожніх. Більше того, якось один із прочан, які побували в Єрусалимі, повідав, що якийсь Гі зі Святої Землі побував у Римі й сам Папа прийняв у нього сповідь і дав відпущення гріхів. Мені дуже хотілося вірити, що це й був мій рятівник.
Я замовк, дивлячись на Ріган. Вогонь майже згас, вона сиділа, загортаючись у шаль, і я не бачив її обличчя.
Я вів далі:
— Одного не розумію, як ця людина, що так важко отримала прощення, могла знову стати поза законом аж настільки, що сам Генріх Боклерк оголосив її своїм ворогом?
І тут Ріган затремтіла та голосно схлипнула.
— Коли Гай народився… Того дня померла наша мати, подарувавши йому життя. Для батька це був удар. Він був ніби не в собі. А в домі було кілька злиденних, які вирішили — якщо в господаря народиться син, їх щедро пригостять. Батько це зрозумів і розгнівався. Він вигнав їх усіх геть, хоча була зима й мела завірюха. Усі вони загинули.
Всі, крім однієї старої. Вона стояла за частоколом маєтку і кляла батька… та його сина. Як потім розповідала моя нянька-валлійка, у Гая на грудях тоді з’явився знак —— трикутник, перевернутий униз кутом. А там, в Уельсі, подейкують, що це прикмета вигнанця. Ось мій брат і вигнанець… на все життя.
Я сів ближче.
— Присягаюся тобі, Ріган, що я не вчиню з ним підло. Я зроблю все, аби він зрозумів: я друг йому… родич. І докладу максимум зусиль, щоб він не потрапив до рук людей короля.
Вона знайшла в темряві мою руку й піднесла до губів.
— Хай благословить тебе Господь, Едгаре.
— Хай буде він і з тобою.
Розділ З
Гіта
Грудень 1131 року
Я пам’ятаю й холодніші зими, але так, як цієї, не мерзла ще ніколи. Може тому, що за життя колишньої ігумені матінки Маріанни справи в монастирі Святої Хільди налагодились і в нас завжди були дрова та торф про запас.
Але тепер матінка Маріанна переселилася в кращий світ — хай упокоїться душа її! Місце ігумені посіла матінка Бріджит, яка так занедбала справи, що нам було непереливки. Матінка Бріджит хоча й була взірцем благочестя, нітрохи не зналася на господарстві, й усі мешканці монастиря з настанням холодів відчули це на собі.
За наказом ігумені я перевіряла її рахунки, звіряла записи доходів і витрат. І незважаючи на всю повагу до матінки Бріджит, часом хотілося навіть затупотіти ногами, заволати, а під час зустрічей із нею, так і кортіло запитати, як же вона збирається провести довірених її піклуванню сестер Христових через усі злигодні та голод зимових місяців?
— О, Свята Хільдо, як же я змерзла!
Не витримавши, я склала долоні над полум’ям свічки, сподіваючись хоч трохи відігріти, бо вони так мерзли, що ледве тримали перо.
Ми були в скрипторії монастиря — я та Отилія. І хоча стояла зима, до вечора вогкість заповнила приміщення, нам не дали торфу для печі, ось ми й сиділи в холоді ще з обіду.
Отилія підвела на мене свої короткозорі блакитні очі. У сірому одязі послушки та щільній шапочці, з-під якої на плечі спадали тонкі русяві кіски, вона здавалося особливо тендітною і зворушливою. Отилія лагідно мені посміхнулася.
— Не думай про холод, Гіто. Тоді й не відчуватимеш його так.
— Як це — не думай? Тобі добре, ти свята. Я ж… Знаєш що, давай розведемо багаття з клаптів пергаменту й погріємося трохи. Бо так і захворіти недовго, як бідолашна сестра Стефанія.
Але Отилія тільки заперечливо похитала головою і знову зарипіла пером.
Переписуванням рукописів у скрипторії[21] монастиря ми зазвичай займалися втрьох — сестра Стефанія, Отилія і я. Це заняття, саме по собі цікаве, ще й приносило монастирю непоганий прибуток, оскільки книги завжди дорого коштували. Жінки-переписувачки — рідкість, і те, що обитель Святої Хільди навчала й готувала таких, — безперечна заслуга покійної ігумені Маріанни. А для мене безперечне задоволення та можливість проявити себе. Адже я вважалася найліпшим каліграфом у монастирі.
До монастиря я потрапила, коли мені ще й семи не було. І тут я, кругла сирота, знайшла собі тихий прихисток. Спочатку вихованка, потім послушка, невдовзі й постриг прийму, і монастир назавжди захистить мене від усіх лих і клопотів світу. Я звикла тут жити й розуміла, що ніде більше не могла б проводити стільки часу за книгами. Та все ж таки… Великий світ, тривожний, яскравий і страшний, вривався в моє тихе існування, лякав, а ще більше цікавив. І хоча ще рік тому, коли мені виповнилося шістнадцять, я повинна була прийняти постриг, я відмовилася. При цьому пояснила, що готова ще рік прожити в послушках, аби потім прийняти постриг разом із Отилією. Отилія — моя найкраща подруга — була на рік молодша за мене. Тож нічого дивного, якщо я вирішила зачекати на неї. Та все одно моя відмова тоді спричинила справжній переполох. Навіть приїздив абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса, патрон нашого монастиря. І так люто дивився на мене своїми маленькими очицями, заплилими салом.