— Дитино моя, дуже хочу вірити, що твоя затятість — лише непорозуміння. Запам’ятай, у тобі тече погана, зіпсута кров баламута Херварда, і ти мусиш навчатися послуху, а не будити в собі біса непокори, який заволодів душею твого діда.
Так, я була внучкою Херварда Вейка, гордовитого сакса, великого бунтівника — що б там не казав цей піп-норман. І я цим пишалася. Знала, що люди інколи заїздять у Святу Хільду, тільки щоб подивитися на мене, останню з його нащадків. Чи могла я соромитися своєї родини? Абсурд. Я була внучкою Херварда! А ще я — багата спадкоємиця. Абат Ансельм, як мій опікун, давно наклав руки на мої землі, впевнений, що я прийму постриг і тоді він безперешкодно зможе називати їх своїми. Тому він так і наполохався, коли я раптом відклала вступ до сонму наречених Христових.
Мене відволікло шелестіння сувою, котрий згортала Отилія.
— Про що замислилася, Місячне Срібло?
Вона часто мене так називала. А за нею — решта. Річ у тім, що в мене дуже біляве волосся. Довге, пряме і густе. Я люблю заплітати його в косу й перекидати через плече. Волосся — моя гордість. І хоча це й суєта, але мені буде шкода обстригати його, коли я стану бенедиктинкою.
Я зітхнула.
— Прочитай, що ти написала.
Ще місяць тому нам доручили переписати стару саксонську поему «Беовульф». Відтоді, як наш король Генріх узяв перший шлюб із саксонкою, поема набула популярності в англійців. І абат Ансельм замовив нашому монастиреві її рукопис для одного зі своїх знатних покровителів. Ми працювали шпарко, поки сестра Стефанія не захворіла на застуду, а мені доручили до Різдва дати лад рахункам монастирського господарства. Тепер над рукописом працювала тільки Отилія. І робила це з властивими їй охайністю та старанням.
— Прочитай! — просила я, зігріваючи подихом задубілі пальці.
Голос у Отилії був м’який і мелодійний. За походження вона була нормандкою, але саксонську знала як рідну.
Вона замовкла і якось збентежено на мене глянула. Ніби боялася зробити мені боляче натяком на поразку моїх одноплемінників. Але все це було так давно. А Отилія моя подруга, й вона тут і зараз.
І я заговорила про інше:
— Слухай, Отіл, знаєш, що попросили в нашій обителі переписати для одного лорда? Матінка Бріджит як глянула, так і сховала це під замок. Але я помітила, як сестра Стефанія тихцем почитує. І я бачила, як вона відмикає скриньку. Хочеш, і ми почитаємо? Це уривки з «Мистецтва любові» Овідія.
Я миттю вхопила ножика для заточування пер і, користуючись тим, що Отилія не зупиняє мене, почала длубатися в замку на скриньці, що стояла в стінній ніші. Отилія нерішуче наблизилася. Вона, звісно, свята, але, до того ж, ще й надто молода та цікава.
Декілька аркушів пергаменту були гарним почерком списані латиною. Так чітко, ніби той, хто писав, нітрохи не хвилювався. Мене ж навіть у жар кидало, коли я читала.
— Ну як? Хіба не прекрасно?
Напевне, очі в мене палали.
У Отилії теж зарожевіли щоки, але вона швидко опанувала себе. Відійшла, почала перебирати чітки.
— Нам не слід цього знати, Гіто. Це мирське. Ми ж вирішили присвятити себе Богу. Не думай тільки, що я ханжа, але є речі, яких ми повинні зректися. А любов і всі ці почуття… Повір, усе це не так піднесено.
Я знала, про що вона каже. Їй було десять, коли її зґвалтував вітчим, і вона прийшла до монастиря, рятуючись від світу як від болю й бруду. Монастир обіцяв спокійне життя. І вона обрала його. Я ж… Мене віддали в монастир дитиною, коли я ще не могла розібратися, чого хочу, просто корилася волі матері, яка, овдовівши по смерті батька, вважала: тільки тихе монастирське життя вбереже її дитя від лихої долі.