Выбрать главу

Після трапези я підійшла до Отилії.

— Скажи ігумені, що ми підемо помолитися в каплицю Святої Хільди.

Отилія глянула з докором. Сама вона часто простоювала всенощну в каплиці, молилася до зорі. Це приносило їй задоволення — вона була святою. Я ж… Кілька разів залишалася з нею, але не для молитви, а щоб під приводом моління втікати, коли мені не дозволяли побачення. До ранку я завжди поверталася, а Отилія молилась і молилась, перебуваючи ніби в трансі. У мене викликав захоплення її релігійний запал, її щире служіння. Та й не тільки в мене. Коли Отилія молилася, її ніхто не смів турбувати. Я цим користувалася. Вона ж не виказувала мене, але побоювалася цієї моєї відсутності. Ось і зараз я побачила хвилювання на її обличчі.

— Гіто, це гріх.

— Гріх не допомогти.

— Але ці люди… Вони просто використовують тебе.

— Їм нема до кого більше звернутися.

— Але якщо помітять… Тебе покарають.

— Не помітять. Я швиденько повернуся. Як завжди…

І вона, звісно, поступилася.

Матінка Бріджит була навіть задоволена, що я вирішила помолитися з Отилією. Вона дала кожній із нас по запаленій свічці, а мені звеліла навернути свої помисли на духовне і просити в Господа і Святої Хільди вибачення за свою суєтність і непокору. Знала б вона!

Каплиця Святої Хільди була невеличка. В стінному заглибленні стояла дерев’яна статуя святої, розфарбована й позолочена. Тут панував півморок, лише на невеличкому вівтарі поблискував золотий ковчег для мощей.

Я поставила свою свічку й хотіла стати навколішки, коли Отилія несподівано підійшла.

— Гіто, моє любе Місячне Срібло, не роби, що задумала.

Я мовчала, відчуваючи навіть легке роздратування. Вона ж вела далі:

— Якщо ти сьогодні підеш, то вже не будеш однією з нас. Ти вже не повернешся.

Я нервово посміхнулася, приховуючи, що від її слів мені стало трохи ніяково. Адже вже не раз траплялося, що слова Отилії справджувалися. Вона говорила про різні речі, ніби знаючи все наперед, і я помітила, що інколи її саму це лякало. Тому я доклала зусиль, аби відповісти їй із вдаваною бадьорістю:

— Ти говориш, немов пророк, Отіл. Адже насправді ти лише шістнадцятирічна дівчина. Тому ліпше помолися, як умієш тільки ти. Щоб мене не спіймали, і про мою відсутність й далі знали тільки ми.

Я спробувала відволіктися, дивилася на вогник свічки, тихо читаючи «Pater noster», і мені стало здаватися, що сяйво вогника немовби обпливло й зігріло мене… Зачарувало. Мені навіть стало приємно, й уже не хотілося нікуди йти. Було таке відчуття, ніби щось утримує мене тут.

Та все-таки я встала і вийшла. Ніч пробирала холодом і мороком. Тут, із західного боку монастирських будівель, розташовувався сад-гербаріум, за яким у огорожі була невеличка хвіртка. Далі стежина вела до лісу, де ми зазвичай збирали хмиз. А там, за кілька миль, стояв старий кам’яний хрест, встановлений багато років тому. І біля хреста на мене чекав Утред, син мого селянського старости Цедріка, який став солдатом, бо так і не зумів полюбити роботу на землі. Останнім часом він служив у якоїсь леді Ріган із Незербі й був цілком задоволений своїм місцем. І якщо він залишив усе, щоб мене попередити, значить, у моїх володіннях і справді не все гаразд.

Я поспішала, майже бігла нічним лісом, ковзаючись на мокрому листі та ледве знаходячи стежину в тумані. Проте я добре знала дорогу і невдовзі розгледіла крізь туман обриси хреста. Поряд стояв Утред, годував із долоні волохату низькорослу конячку. Він зробив крок назустріч мені, накинув на мої плечі свого широкого вовняного плаща.

— Ви прийшли. Хай благословить вас Пречиста Діва.

— Я намочила ноги, — пробурчала я. — Давай-но кажи мерщій, що сталося.

— Тоді просто скажу: люди абата з Бері-Сент Едмунса напали на село, палили, ґвалтували, вбивали.

Я тільки й змогла видихнути:

— Не може бути!

Тоді він усе розповів. Виявилося, що абат Ансельм відклав виплату встановленого оброку тільки до Різдва. Це видавалося абсурдним де люди могли знайти чим заплатити, особливо взимку? Але Ансельм був надто розгніваний тим, що жінки побили його повіреного, й не бажав виявляти поблажливості. Він тільки замінив натуральний оброк грошовою виплатою, знаючи, що у фенах люди промишляють рибою і можуть її продавати. Але забув при цьому, що за часів неврожаю усе з проданого йде виключно на прожиття. До того ж, аби прогодуватися, люди взялися полювати на птахів, а це вже вважалося браконьєрством, і Ансельму донесли на них.