— Ви не повинні були чинити протизаконно, — кинула я.
— А чи законно примушувати людей здобувати гроші розбоєм?
Я розуміла, що він мав на увазі. За голодних часів люди часто виходили на битий шлях — це теж було способом здобути гроші на оброк.
— Ти щось плутаєш, Утреде. Той, хто сплачує абату податки, сам перебуває під його заступництвом. І абат Ансельм не міг бути до вас такий несправедливий. Якби справи дійсно йшли так кепсько, він би не обдирав вас, адже землевласник не зацікавлений у розоренні своїх людей. Вони — основа його багатства.
— Та невже? — гмикнув Утред. — Присягаюся Святим Дунстаном, ти просто нічого не розумієш, дівчинко.
Він почав пояснювати, що попереду ще два довгі зимові місяці, а люди голодують уже зараз. Звісно, у фенах могли прогодуватися в’юнами та рибою, можна було спробувати продавати улов на ринках, але нестача зернових призвела до дорожнечі й на рибу, тому її могли купувати лише заможніші. Крім того, шлунки, звиклі до добрячої скибки хліба, ніяк не могли вдовольнитися самим лише харчем із боліт. Люди голодували й хворіли, а старі й діти вже почали вмирати. Що буде, коли настануть ще голодніші часи? Певна річ, у фенах головне багатство — овеча вовна, але за нинішньої дорожнечі, враховуючи, що тариф на ціни фіксується урядом, прибутку від продажів нема зовсім.
У темряві я ледь розрізняла обличчя Утреда. Він говорив глухо й сумно, але в його голосі вчувалися грізні інтонації. Він повідав, як управитель абата на моїх землях, якийсь Уло, заявив, що відкладе виплату, якщо йому віддадуть Ейвоту. Ейвота була сестрою Утреда й першою красунею у фенленді. Минулої весни вона вийшла заміж за мого пасічника Хродерава, але це не зашкодило Уло задивлятися на неї. І він знайшов спосіб здобути красуню, та забув при цьому, що Ейвота вільна жінка й дружина йомена. Тому вимогу Уло визнали нечуваною і ніяк на неї не зреагували. Тоді управитель вирішив забрати Ейвоту силоміць і зі своїми людьми вчинив напад на жінок, які поверталися з церкви. І хоча сама Ейвота змогла вирватися і втекти, але інші не встигли. Вони потрапили до рук людей Уло, а ті, насолоджуючись вседозволеністю, накинулися на них, знущалися, ґвалтували. Серед жінок була й молодесенька дівчина Іда, до якої, як я знала, збирався засвататися Утред. Після знущань вона жахливо захворіла й померла. Все це було два тижні тому. Тоді люди з фенів помстилися: спіймали й жорстоко побили Уло. Але абатів управитель невдовзі оклигав, навів своїх вояків на село, й ті майже знищили його.
— І ось ми вирішили звернутися до вас, міледі. Бо якщо ви не доможетеся від Ансельма справедливості… Люди ж бо ще не забули заколоту вашого діда, не забули, що можуть постояти за себе.
Більше він нічого не додав, але й так було зрозуміло. Це заколот, кров, війна. І я раптом пожалкувала, що прийшла сюди. Ліпше було мені нічого цього не знати, тихцем відсидітися. Але ні, я онука Херварда, а це зобов’язує багато до чого.
— Де зараз усі? — запитала я.
Виявилося, що більшість пішла у фени. Але кількоро сховались у вежі Херварда — Тауер Вейк, як називали її місцеві. Там і мій рів[25] Цедрік, ще кілька йоменів і Ейвота з чоловіком. Хродерава поранили, і його не можна було нести на болота.
— Слід було б повернутися, взяти мазі з лазарету, — якось тужливо почала я. Подумала: ось зараз я піду — і хай вони розбираються, не втягуючи в це мене.
Утред це зрозумів. Мовчав, нависаючи наді мною.
— Ви ще дівчинка, міледі. Напевне, й справді не варто було мені приїжджати. Ліпше вже було звернутися до герефе Едгара, але зараз він поїхав у копальні в Нортгемптоншир і повернеться не раніше Різдва. Тільки… Ніхто ж не знає, що за цей час може статися.
У голосі його була печаль, а мені навіть стало соромно. Що ж, спробую якось розібратися у всьому. І я сказала Утреду, що нам слід поквапитись, аби я встигла в монастир до світанку.
Утред миттю збадьорився.
— Звісно, міледі, ми встигнемо. Недарма ж я позичив поні в панотця Мартіна. Наш священик, хоч і Божа людина, але й у нього викликав обурення злочин Уло.
І він допоміг мені сісти в сідло.
За годину ми з Утредом подолали близько семи миль.
Невтомний сакс увесь цей час біг, тримаючись за повід коня, та ще й жартував, що я, наче міх із борошном, підстрибую в сідлі. Мовляв, так недовго й спину обдерти кошлатій конячині священика, а панотець Мартін за таке може й у вухо заїхати. Ну й гумор у цього сакса! А проте, я часом посміхалася у відповідь на його жарти.