— Що, як ви звернетеся до шляхетного Бранда, сина Орма? — запитав хтось. — Він елдерман[26] серед саксів і дуже забезпечена людина.
Ми з Цедріком перезирнулися. Хай Бранд і багатий, але він свого часу дуже часто повставав проти короля і його навряд чи слухатимуть. Якщо ж попросити захисту в нормандських вельмож…
— Ну, це все одно, що віддати нашу красуню, мов ягня вовкам, — пробурчала стара Труда, дружина Цедріка, й рів кивнув, погоджуючись.
— Атож, це як із калюжі та в болото. Але що ви, леді Гіто, красуня — тут Труда має рацію.
Він хитро примружився.
— Красуня, власниця земель, та ще й онука славного Херварда. Хіба це поганий посаг? Що, як вам, міледі, вийти заміж? Тут уже й Ансельмові руки до вас не дотягнуться.
Я злякалася. Сказала тільки, що поки опікунські права на мене в Ансельма, такий шлюб визнають недійсним і, в кращому разі, чоловік отримає тільки мене, але не мої володіння.
— Як подивитися! — не вгавав Цедрік. — Є ж у наших краях сильні тани, які зможуть відстояти й вас, і ваш посаг зі зброєю в руках. Хорса з Фелінга, наприклад. Нормани бояться його, він сміє вказувати самому Ансельмові на його місце.
І знову всі схвально загаласували. Мене ж раптом охопила злість. Що намислив собі цей простолюд? Що їм дозволено торгувати мною собі на догоду? Довели справу до кровопролиття й думають, що я віддам себе в жертву, аби їх позбавили оброку та дозволили відбудувати їхні халупи?
Але тут несподівано подала голос Ейвота.
— О, ні, ні, тільки не Хорса. Він недобра, хтива людина. З жінками брутальний. І леді Гіта не для нього.
Вона мала такий обурений вигляд, що в мене виникло відчуття, ніби красуні Ейвоті вже доводилося мати справу з цим Хорсою. Але Цедрік тільки розгнівався на доньку за втручання, почав бурчати, що якби вона була скромніша та розумніша…
— Батьку, Ейвота має рацію, — й собі втрутився Утред. — Хорса — хижак, і не йому володіти нашою феєю з фенленда. До того ж, усім відомо, що в його домі вже живуть три дружини за старим датським законом. Усі три нещасні, й із жодною він не повінчаний. А за четверту віддати йому нашу Гіту?
— Мовчи! — сухо обірвав його батько. — Я знаю, чого б ти хотів. Тобі б тільки зчепитися з цим Уло.
— Ну, я не проти, присягаюся Святим Дунстаном. Проте…
Він вийшов наперед і сів переді мною навпочіпки. Неголений, із заплетеним у косу волоссям, весь у металевих бляхах. Воїн. Але очі співчутливі, добрі.
— Бог свідок, міледі, хто б вам підійшов за чоловіка, то це тільки ерл Едгар Армстронг.
Я обома руками вчепилася в лаву. У мене голова замакітрилась. І стало задушливо — ну просто, як Святому Лаврентію на розпечених ґратах.
— Що ти кажеш, Утреде? — розчула я голос ріва. — Едгар Армстронг уже одружений. Леді Ріган, вдова його брата, стала його господинею.
Я заплющила очі. Чомусь раніше я ніколи не думала, що шериф уже має дружину. Адже це так природно. Проте Едгар завжди приїздив сам, і я сподівалася… Майже переконала себе, що в нього нема коханої… дружини.
— Леді Ріган? — почула я здивований голос солдата. — Вона не дружина ерла. Звісно, вона ще й досі живе в маєтку Незербі та, наскільки я знаю, вони добре порозумілися. Але попри те, що леді Ріган не виїхала після повернення Едгара, між ними нічого немає. Я служу леді Ріган і можу за це поручитися.
Я нарешті перевела дух.
— Ви всі забагато берете на себе. Чи забули, що я ніколи не збиралася бути нічиєю нареченою, окрім нашого Господа?
Вони примовкли, вигляд мали збентежений, навіть засмучений. Тільки не Утред.
— Міледі, ви просто не зрозуміли. Вас віддали в обитель Святої Хільди, коли ви були ще маленька. Тепер ви виросли, стали жінкою і красунею. Сам Бог звелів би вам виходити заміж і народжувати дітей, щоб продовжити рід славного Херварда. А Едгар Армстронг… Кращого чоловіка вам не знайти. Я ж бо його знаю і, даруйте, частенько подумував: ось була б гарна пара — він і наша господиня. Він у милості в короля, править графством і страшенно багатий. Ось цей таки зумів би вказати череватому Ансельмові його місце.
У мене душа співала від його слів. І водночас я відчувала страх. А вони всі повеселішали, загомоніли, почали вихваляти Едгара — оце то герефа, оце лицар, істинний нащадок Гарольда Годвінсона.
Так тривало, поки я не підхопилася з місця.
— Ви всі збожеволіли! Надихалися туману в болотах! Невже ж ви думаєте, що як на те буде ваша воля, я відразу піду до Едгара Армстронга та скажу: «Хочу стати вашою дружиною. Тільки розправтеся з Ансельмом — і я ваша»?
— А чом би й ні? — здивувався Цедрік. — Присягаюся всіма духами фенів — це була б гарна угода!