І він почав перелічувати, загинаючи пальці — рів умів непогано рахувати. Отже: Едгара влаштує шлюб зі мною, по-перше, тому, що на півночі його земля майже межує з моєю, а значить, це обіцяє йому розширення володінь; по-друге, в нас видобувають кремінь, є будівельний ліс, а він зводить замок і йому б це стало в пригоді; по-третє, через мої землі веде прямий шлях в Нортгемптоншир, звідки він возить камінь, але в нього значні витрати на перевезення, оскільки Ансельм не дозволяє їздити через фени. По-четверте, прибуток із моїх земель — з риболовлі, солеварень, зернових і заплавних пасовиськ складає…
— Годі, Цедріку!
Я обернулася до Утреда.
— Ти сказав, що шериф Едгар буде в Незербі тільки на Різдво?
— Це вже скоро, — він посміхнувся. — Тани в Незербі зберуться, щоб по-старому відзначити йоль, [27] як і водиться в Денло. А Едгар старого звичаю не скасовував.
— Що ж, тоді я поїду до нього, коли минуть свята, — сказала я, встаючи. — Але не принижуватися й не пропонувати себе за дружину. Я поїду до нього як до представника королівської влади в Норфолку, як до шляхетної людини й сакса, врешті-решт. Я повідаю йому про ваше лихо, навколішки благатиму допомоги. Ви ж поки повинні зачаїтися, щоб — Боже збав! — не вступити в сутичку з людьми Уло, щоб і думки не могло виникнути, що ви готуєте заколот. Інакше шериф Едгар замість того, щоб допомогти, змушений буде усмиряти вас. Якщо ж ви піднімете заколот… Є старе прислів’я: не будіть собаку, що спить. Прислухайтесь до нього. Гадаю, під час Різдвяних свят Уло сам не наважиться напасти на вас, бо нема більшого гріха, ніж забарвити зброю кров’ю в період Божого перемир’я. Він повинен це розуміти, якщо не дурень, і знає, що таким чином сам поставить себе й проти закону, й проти Церкви.
— А якщо дурень? — Утред глянув на мене спідлоба.
Але я не думала про Уло. Я думала про Едгара. Чому я так опираюся тому, що пропонують мої люди? О, Пречиста Діво! — та тому що це ганебно! А ще злякалася того, наскільки сильно хочу цього сама. У мене навіть спітніли долоні, така буря почуттів промчала в моїй душі.
Я все-таки спробувала себе опанувати.
— Я все сказала. Ви не можете звинувачувати мене в тому, що поводжуся не як добра пані. А зараз мені час повертатися в обитель. Ходімо, Утреде.
Я вийшла із задимленої вежі й стала, чекаючи, поки Утред попрощається. Він затримувався, я чула його сердитий голос, який щось розтлумачував моїм людям. Здається, він казав, що варто скоритися, якщо вже вони шанують мене як пані. Я все чула, бо Ансельм подбав, щоби з вежі винесли все, навіть двері познімали, тож вхід зараз було просто завішено хутром. Потурбувався абат і про те, щоб підйомний міст не працював. І зараз я стояла на цьому мості, тримаючись за ланцюг давно завмерлого підйомного механізму. Забута, занедбана вежа славного Херварда…
Довкола й досі було темно. Туман, що був осів на якийсь час, тепер знову погустішав. Я насилу розрізняла воду в озері, а протилежного берега взагалі не було видно. Якийсь звук привернув мою увагу: наче десь заіржав кінь. Я прислухалася. Ні, все тихо. Туман поглинав усі звуки, було холодно. Я щільніше загорнулася в плащ Утреда: він був із грубої вовни з ворсом і такий довгий, що поли тяглися по землі.
Я стояла саме на тому місці, де дерев’яні бруси мосту лягали на насип дамби. Другий її кінець губився в тумані. Колись цією дамбою до вежі прискакали воїни, які вбили мого діда. Дотепер люди не знали, чи було то свавілля нормандських баронів, які вирішили поставити останню крапку в історії знаменитого бунтівника, чи наказ короля. Адже Хервард тоді вже кілька років жив мирно, господарював, одружився, в нього народився син, мій батько. Та й не молодий він уже був. Та все ж таки в пісні співається: коли на нього напали пси-нормани, Хервард бився так, що умертвив п’ятнадцять озброєних воїнів. Він бився списом, поки той не зламався, бився мечем, поки і його не перерубали, потім відбивався руків’ям меча, аж поки в нього не вп’ялися чотири дротики. Хервард упав навколішки, але встиг схопити покинутого щита, забив ним нормана й тільки тоді віддав Богові душу. В мені текла кров цієї людини.
Несподівано від роздумів мене знову відволікли звуки в тумані. Дивно, я нічого не бачила, лише якесь погойдування… І раптом… Я не йняла віри власним очам. Вони з’являлися, мов тіні, мов примари — воїни в шоломах і з оголеними мечами. Ніби події, про які я щойно згадувала, повторювалися — нормани прокрадалися в Тауер Вейк!
Їх було багато — нові й нові постаті випливали з туману. А попереду йшов ватажок у довгій кольчузі. І я наче прокинулася, зрозуміла — це Уло і його прибічники, люди абата Ансельма. Вони прийшли довершити почате, знищити бунтівників у їхній вежі. Й ще була думка, що вони хочуть зробити це просто зараз, до Різдвяного перемир’я, щоб їх не було в чому звинувачувати — хай для всіх це буде покаранням повсталих.
27
Йоль — свят купання зимового сонцестояння в нащадків скандинавів. Корені цього свята походять від язичницької доби й за часом йоль співпадає з християнським Різдвом.