Я ж сиділа біля вогню в старій вежі Херварда, дивилася, як пробігають язички полум’я по святечному поліну, відчувала голод, тугу… й страх. Усе моє життя, так дбайливо визначене батьками, спокійне існування в обителі — все зникло за єдину мить, коли я вийшла з монастиря, зробила крок у туман і пітьму зимової ночі.
У сімнадцять багато хто мріє про зміни. Але в моєму житті все змінилося так круто, що єдине, чого я тепер прагла, — знову опинитися під захистом стін обителі. Адже я любила книги, любила розмірений устрій монастиря, впевненість, що в мене, слабкої жінки, завжди буде стіл і дах, і турбота сестер-бенедиктинок. Я так виразно бачила досі власний життєвий шлях: я стану вченою, мудрою і поважаною черницею, молитимуся за грішників, лікуватиму хворих, вивчатиму справи монастирського господарства. І стану колись ігуменею. І ось тепер усе завалилося.
— Aléa jacta est[30] — часом повторювала я приречено.
Рів Цедрік питав, що означає ця фраза, але я мовчала. Розуміла, що доля моя вирішилася без мене, і була розгублена.
Після бійні біля вежі Херварда не могло бути й мови про повернення в монастир. Я і не встигала вже, та й була надто приголомшена тим, що сталося. А потім настало світле Різдво й мене охопила туга. Я не могла повернутися до колишнього життєвого устрою, оскільки розуміла, що за мого повернення в обитель навряд чи обійдеться різками чи сидінням у карцері. Часом я думала про Отилію, не знала, як вона пояснила сестрам моє зникнення й у що це для неї вилилося. І ще я розуміла, що звістка про заколот уже дійшла до обителі й усі думають, що я приєдналася до повсталих. Тому, коли б зібралася повернутись, мене миттю відіслали б до опікуна, абата Ансельми. А про це мені й подумати було страшно. Ось і виходило — жереб кинуто.
Після радості перемоги над людьми Уло моїх селян теж охопила розгубленість. У нас було дванадцять днів Божого перемир’я, але всі розуміли, що по тому знову проллється кров. Адже із-за фенів уже дійшла звістка, що абат Ансельм послав загони в наш край. Вони поки що не переходять у наступ, але займають усі сусідні містечка та фортеці, підкуповують провідників серед місцевих жителів. Цедрік, щоправда, приндився, казав, що фени завжди слугували надійним захистом для саксів. Але від останнього заколоту минуло чимало часу й стежки на болотах стали відомі також норманам. Тому ми розуміли, що рано чи пізно люди Ансельма нападуть на Тауер Вейк.
Мені було страшно. Але водночас я розуміла, що абат був не правий, прирікаючи людей на голод і тим самим наче підштовхуючи до заколоту. А за ці кілька днів я дізналася, у яких злиднях жили мої селяни. Ми їли тільки в’юнів, а коли похолоднішало й болота замерзли, навіть їх не стало. Цибуля, сира вода, та ще коржі з грубого борошна — ось усе, чим ми могли побенкетувати на це Різдво. Щодня я прокидалася під скреготіння кам’яного товкача, яким стара Труда товкла в ступі жменю борошна. І це були єдині звуки серед тиші холодних фенів, якщо не рахувати віддалених ударів молота в кузні — мій коваль Абба кував зброю для повсталих.
Повертаючись після обходу околиць, старий рів ставав балакучим. Він починав обговорювати наше становище, намагався навіть шукати виправдання діям саксів. За його словами, не трапилося нічого особливого. Селяни захистили свою молоду пані від домагань хтивого мерзотника — ось і все. Та за це сам опікун дівчини повинен їх нагородити!
Я втрачала терпіння. Воістину, наївність цих людей приголомшувала! І якось я не витримала:
— Я поїду до шерифа Едгара, — сказала я, і мені навіть полегшало.
Усі навколо пожвавішали. Утред миттю зібрався в дорогу.
— Повернуся за два дні.
Він усміхався.
— Якраз вчасно, якщо ми потрапимо до герефе на кінець йоля. Адже йоль — брутальний чоловічий звичай. Ліпше б вам його не бачити.
І він вирушив, щоб попередити шерифа. Я ж… Подумати було страшно! — я збиралася пропонувати руку й серце чоловікові, якого зовсім не знала. Що, як він просто розсміється мені в обличчя? Або звелить схопити мене — бунтівницю з фенів? Ну, а якщо все вдасться й він вирішить, що я підходяща наречена?
Усі навколо не сумнівалися, що так і буде. Поступово і в мені зажевріла надія. Чим я не підходжу Едгарові? Я молода, знатного роду, багата. Останнє мало найбільше значення. Адже я їхала, по суті, укладати шлюбну угоду, а цього я навчилася ще в монастирі. І я уважно вислуховувала звіти Цедріка про свої землі, а сама все розпитувала про Едгара Армстронга. Мені потрібно було знати цю людину, знати, що її цікавить. Та й коли ще я могла дати волю своїй цікавості, отримати відповіді на запитання, які носила в душі?