І тоді я взялася пояснювати, що конче потрібно, аби Едгар заступився за моїх людей, примусив Ансельма зрозуміти, як селяни бідують, а їхня сутичка з Уло — лише відповідь на його беззаконня.
Вона сумно дивилася на мене.
— Боюся, леді, що ви просто надто молода і вперше зіткнулися зі злигоднями життя.
— Ні, не вперше. Я й раніше захищала своїх людей. Просто я остання з роду й крім мене більше нема кому за них заступитися.
— Це шляхетно. Але хіба ви прибули тільки за цим?
Я обурилася. Ця жінка вочевидь не дурна, але за яким правом? І чому думає, що вирішення такого важливого для мене питання має відкладатися з її волі?
— Міледі, в мене лічені години, я не можу чекати.
— А доведеться.
— Ви не бажаєте звести мене з шерифом? Тоді я зроблю це сама.
Я спробувала встати, але вона притримала мене за руку. Почала щось пояснювати про старі звичаї на йоль, говорила, що жінкам ліпше не з’являтися на бенкеті, поки чоловіки не віддадуть належне традиціям. Я дивилася на неї, але не розуміла. З внутрішніх покоїв досі лунали регіт, вигуки, хрипкий спів. Цей гамір заважав мені зосередитися на словах леді Ріган. Чомусь у мене з’явилося відчуття, що ця жінка, яка має таку владу в маєтку, просто не хоче, аби я зустрілася з Едгаром. Напевне, тому, що вона стара й неприваблива та не бажає, щоб я, бозна-звідки взявшись, стала між нею і красенем Едгаром. Адже вона навіть не здогадується, що я, по суті, приїхала свататися. І товкмачить щось про йоль.
Я з погордою глянула на неї.
— До чого тут йоль? Нас у монастирі вчили, що це старий боговідступний звичай, котрий зберігся з поганських часів.
Вона кинула на мене дивний погляд.
— Атож, я й забула, що ви росли в монастирі. І на вас одяг черниці. Але ви чомусь на черницю не схожі.
І знову цей її оцінюючий, трохи глузливий погляд, який так мене дратує. Я сказала:
— Я й не черниця, міледі. І не хочу бути схожою на черницю. Звісно, такого гарного вбрання, як у вас, не маю, але я розраховую сподобатися ерлові Едгару.
Її брови здивовано злетіли вгору. В очах промайнув глузливий вираз. У мене плуталися думки, але я зрозуміла, що бовкнула зайве. Принаймні, раніше я не збиралася їй цього казати.
— У ім’я Господа! — всміхнулася вона. — Отже ви, пташко, розраховуєте спокусити Едгара Армстронга? Для того, щоб він виступив на вашому боці в заколоті?
— А ви були б проти?
— Воістину так. Негоже йому вплутуватися в цю справу. Він і так не в товариських стосунках із абатом з Бері-Сент-Едмунса. Я навіть не знаю тепер — чи має мені сенс влаштовувати вашу зустріч. Ви бунтівниця, дівчино, й те, в що ви хочете його втягнути, — протизаконне.
— То ви проти? О, я зрозуміла це відразу! А якщо я скажу, що прибула, щоб укласти з Едгаром шлюбну угоду? Не маю ні батька, ні іншого старшого родича, який би зробив це за мене, а мій опікун Ансельм — мій ворог, і лише Едгар зможе захистити мене.
Здається, я сп’яніла. Говорила те, що й не збиралася. І чомусь плутано пояснювала їй, наскільки Едгару буде вигідно укласти зі мною шлюб. Та леді Ріган мене перебила.
— Ось що, дитинко, в тебе з цим нічого не вийде.
— Чому це? Через вас? Ви самі вирішили одружити його на собі?
Її обличчя зблідло. Вона підвелася.
— Я бачу ви або п’яні, або вас у монастирі не навчали гарних манер. Що ж до мене й Едгара… Скажу тільки, що є чимало пані та дівчат, які хотіли б мати його за чоловіка, але у них нема шансів. Як нема їх ані в мене, ані у вас.
— Мені треба зустрітися з ним! — майже закричала я.
Рвучко встала і зробила крок до дверей у внутрішні покої. Та леді Ріган випередила мене, заступила двері.
— Заради Бога, не треба туди заходити. Для вашого ж блага. Пригадайте, в вас тече кров великого Херварда, і ви не повинні поводитися, як розпусна дівка.
— Чуєте? — перебила я.
Там, за дверима, куди вона не бажала мене впускати, лунав спів. І співали про мого діда Херварда.
Я раптом відчула приплив якогось нерозсудливого оптимізму.
— Ви не посмієте завадити мені, леді Ріган. Там мої побратими, сакси. І вони славлять Херварда. Тож пропустіть мене, якщо не бажаєте, щоб я вчинила скандал.
Що б я зробила, навіть і не знаю. Але, здається, готова була на все. І чи Ріган зрозуміла це, чи їй просто набридло боротися з п’яною послушкою, але вона несподівано відійшла.
— Біс із тобою, дівчино. Йди. Спробуй сама поміж п’яних чоловіків домогтися своєї частки слави… Або ганьби…
І я опинилася на галереї, що тяглася вздовж широченної саксонської зали. Завмерла. На мене повіяло теплом, димом, запахами печені, вин і розпалених тіл. Я вчепилася в поруччя, подивилась навколо.