Задихаючись, тремтячи, я відскочила. Боже, як це сталося, що я так відразу здалася? Це неприпустимо. Де мій розум?
— Та ти незаймана, чи не так, моя прекрасна феє?
Як він це зрозумів? І як же мені соромно! Я ледве знайшла в собі сили підвести на нього очі.
— Не будьте зі мною брутальним, сере. Так, я незаймана.
А він раптом розреготався. Відкинувся на ложі й сміявся, сміявся, сміявся. Це розгнівало мене, але й примусило зосередитися.
— Моє ім’я Гіта Вейк, — промовила я, прагнучи перекричати його регіт. — Ви чуєте, я Гіта з монастиря Святої Хільди!
І далі сміючись, він підвівся.
— 3 монастиря?
Здавалося, це розвеселило його ще більше.
— Я Гіта, онука Херварда! — майже кричала я. — Та вислухайте ж мене! Мені необхідно, щоб ви одружилися зі мною.
— Я саме це й збираюся зробити, — раптом сказав він. — Ми одружимося просто зараз.
Анічогісінько я не розуміла. Дивилася, як він встає. І раптом Едгар похитнувся, мало не впав, притримався за стовпчик, який тримав запону.
— Що з вами, сере? Вам зле?
— Що ти, дитинко. Мені дуже, дуже добре. Йди до мене.
Але я рішуче затрусила головою.
— Ні, спочатку вислухайте мене.
І я заговорила так поквапливо, ніби від того, чи встигну я викласти все чисто, залежало моє життя. Говорила, що в моєму володінні вісімнадцять наділів[33] землі й хоч значна їх частина у фенах, але влітку фени перетворюються на чудові пасовища і мої люди розводять там дорогоцінних тонкорунних овець. До того ж, на сухих ділянках селяни викошують стільки сіна, що його вистачає до березня. Розповідала я й про будівельний ліс, про кременеві шахти. І ще — що через мої володіння проходить дорога в Нортгемптон. Йому ж потрібна ця дорога?
Я раптово затнулася, коли Едгар почав через голову стягати сорочку. Багряні відблиски ковзали по його плечах і грудях, підкреслювали силу рук, рельєфні обриси м’язів і тонкий стан.
— Що ви робите, сере?
— Я чекаю на тебе, моя красуне, — він простяг до мене руку. — Біс його ухопи, дівчинко, чи казали тобі, яка ти красуня!
У мене запаморочилася голова від його слів. І ще я засоромилась, проте сором цей був незвичний — така собі чарівна безсоромність.
— Тоді, якщо я вам подобаюся… Я ж онучка Херварда. Ви не можете просто так збезчестити мене. Вам, сере, доведеться одружитися.
— Звісно, звісно.
Він клацнув пальцями.
— І ми зараз вип’ємо за це.
Біля стіни поряд із ложем стояла скриня з пласким віком, накрита сукном. На ній я побачила тацю з червоними зимовими яблуками та глек із вином. Едгар, похитуючись, підійшов до нього й налив у кубок, при чому і розлив чимало.
— Ходи вип’ємо, дівчинко. За твою невинність і нашу шлюбну ніч!
Я підійшла. Чи боялась я його? Він дивився на мене захоплено, лагідно, й мене від цього кидало то в жар, то в холод. Що зі мною? І чому я сама роздивляюся його, не опускаючи погляду? Де мій сором? Та все ж таки його тихий хрипкий голос, його дуже м’язисте тіло вабили мене. Мені навіть хотілося доторкнутися до нього. Він же пообіцяв узяти мене за дружину.
Я взяла в нього кубок, і він цокнувся зі мною глеком. Я наважилася:
— За наше весілля, мілорде.
— За весілля, то й за весілля.
Це було не те вино, яким пригощала мене Ріган. Воно було світле, трохи кислувате, але приємне. Від переляку чи від спеки мене мучила спрага, і я з задоволенням спорожнила кубок. Бачила, як Едгар поставив глека на місце й дивиться на мене. І він стояв так близько!
— Swete,[34] — шепнув він саксонською, — яка ти мила.
Це була моя рідна мова. І від цього все стало простіше. Голова паморочилася, стіни покою ніби розсунулись, і дедалі важче було зібратися з думками. Я хотіла одного — щоб сер Едгар обійняв мене й щоб це тривало вічно!
Та я таки повинна сказати йому все.
— Вислухайте мене, сере. Я не просто так прийшла до вас. Абат Ансельм мій опікун, але він розоряє моїх селян, і вони були змушені взятися за зброю. Ви повинні допомогти їм, розумієте?
— Звісно, звісно. Все, що побажаєш, моя красуне.
— Тоді ви повинні заборонити йому вводити війська у фени. Повинні запобігти кровопролиттю. Коли я стану вашою дружиною, ви матимете на це право.
Я квапливо пояснювала йому це й весь час задкувала від нього, оскільки він наступав на мене, й ми кружляли навколо балії з водою. Як він дивився на мене! Мене спопеляв вогонь від самого його погляду. Я слабшала. І зрештою опинилася біля стіни, а він уперся в неї обома руками, схилився, не зводячи з мене особливого, впокорюючого погляду своїх синіх туманних очей. І я здалася. Зі мною діялося щось дивне. Він був так близько, тримав мене, але не торкався, лише дивився. І дивився так, що я почувалася глибоко приголомшеною. У мене підкошувалися коліна, гупало серце, губи мої пересохли.