— Преподобний абат Святого Едмунда дуже багато на себе бере. Як і ви, міледі. Ви його неповнолітня вихованка, ви в його руках, і лише опікунська рада, тільки король може призначити для вас нового покровителя.
— Але якщо я стану… вашою дружиною? — я майже видихнула це, відчула, як вогнем запалало моє обличчя.
Він скоса глянув на мене, але нічого не сказав. І тоді я вирішила продовжувати. Хотіла говорити спокійно, як і вирішила спочатку, тверезо зважуючи кожне слово. Знову повторила те, що намагалася втовкмачити йому й учора: мої землі, що межують із його володіннями, мої доходи, моє ім’я, зрештою. Моє добре ім’я, якщо він не відмовиться від мене після того, що трапилося, і мою честь не буде втоптано в багнюку.
Едгар стрімко встав, наблизився до дверей і, обережно прочинивши їх, визирнув у залу.
— Поки всі сплять, я звелю Ріган тихо випровадити вас. Так ніхто не дізнається… не дізнається, що було між нами. Я ж мовчатиму, й ваша репутація залишиться незаплямованою.
У мене раптом з’явилося відчуття, що я померла, — всередині все стало чорним і порожнім. Я насилу розтулила губи:
— Ви проганяєте мене?
Він дивився на мене, й обличчя його було сумним.
— Так буде краще.
Я не зводила з нього очей, завмерла. Він наблизився і… Мені здалося, що зараз він обійме мене. О, якби тільки обійняв!
Але він відвів погляд.
— Побий мене грім! Усе це… Все, що трапилося… Ви ж дуже вродлива дівчина, леді Гіто. Ви красиві й викликаєте бажання. Але буде ліпше, якщо ви підете. Я не хочу чинити з вами підло. І не може бути й мови, щоб я оголосив вас своєю нареченою. Я вже заручений.
Заручений? Я здивовано подивилася на нього й нарешті все зрозуміла. Тож моя жертва була марною. І миттю сором, гнів і гірка образа заполонили мене. Я ледве знайшла сили сказати:
— Я нічого не знала про це.
— Про це мало хто знає. І дарма… Як виявилося.
Він наче не міг стояти поряд зі мною. Відійшов, струсонув головою.
— Значить, так…
Я майже не слухала, що він говорив. Щось про те, що Ансельм дуже зухвалий і, по суті, провокує заколот. І він, Едгар, негайно пошле про це донесення до двору. Більшого він поки не може для мене зробити. Не може зі зброєю виступити проти абата й проливати кров, бо це призведе до ще більшого заколоту в Норфолку. Адже Церква має значну силу в Східній Англії і воювати з духовниками означає накликати на себе гнів короля і позбутися доброго ставлення людей, чиї молитви ще можуть стати в пригоді. Так, Едгар думав тільки про своє становище, про мир у Денло, а мої люди, а я…
— А я?
Мені здалося, що я майже прокричала це запитання, але це був лише якийсь ледь чутний звук.
Він якось дивно розглядав мене.
— Гіто… Міледі… Я обіцяю, що особисто подбаю про вас. Я не дозволю вас ображати.
Я підвелася. Все навколо пливло. Я похитнулася, і він миттю опинився поряд, підтримав мене. І знову ми були близько-близько. Він дивився на мене особливим поглядом, який палав, і від цього щось ворухнулося в мені. Сили небесні! — мене так вабило до нього! І коли він повільно й ніжно притис мене до себе, я не опиралася.
Він цілував моє волосся, очі, губи. Я почала задихатися, слабшати. Але знайшла в собі сили впертися в його груди руками, відсторонитися. Він дрижав, наче велика тварина. Мене теж бив дрож. І тоді я наважилася:
— Едгаре… А ці заручини? Їх не можна розірвати?
Він навіть відсахнувся. Кілька разів глибоко зітхнув, наче тамуючи почуття, що охопили його.
— Ні. Хай йому біс, ні!
Різким рухом відкинув волосся з чола.
— Я отримав листа від короля. Він підтверджує… Він досі хоче цього. І вона.
Я судомно зітхнула.
— Хто… Хто ваша наречена?
— Вона донька короля. Бертрада Нормандська.
Я притисла кулака до вуст і закусила кісточки пальців. Донька короля. А я… лише внучка бунтівника.
Ридання без сліз розривали мої груди. Та все ж я трималася.
— Думаю, мені слід чимшвидше піти геть, мілорде.
— Так… Слід іти.
Я більше не глянула на нього. Не пам’ятаю, як вийшла. Мені нестерпно було відчувати на собі погляд Ріган — співчутливий, сумний, але й трохи поблажливий. Вона десь знайшла моє запинало.
— Може, попоїсте перед дорогою?
— Ні, ні. Я мушу їхати.
— Що ж, тоді піду попереджу Утреда, щоб збирався.
Запитання Утреда завдавали болю. Ні, Едгар Армстронг не може одружитися зі мною. Він уже заручений, і заручений із донькою короля Генріха. Утред навіть присвиснув.
— Ну, тоді кепські наші справи. Як же буде тепер?
— Шериф Едгар пообіцяв поговорити з Ансельмом.