— Рухатимемося далі. У Тауер Вейк їм нададуть допомогу. І де панотець Мартін?
Священик з’явився з-за рогу вежі. Невже ховався? Ніби ж не боягуз, та й дужий, на ярмарках брав участь у боях на палицях. Але зараз я глянув на нього з презирством.
— Що, отче, не до смаку наша кривава меса?
Переляканим він не здавався.
— Не слід було так чинити, Хорсо. До чого ця бійня? Тепер у Ансельма буде зайвий привід для нападу.
— До бісової матері! — огризнувся я. — Ви що ж, думаєте я з своїми людьми маршем пройду повз людей клятого абата? Ні, я вийшов на війну, і нехай тепер нормани трусяться від переляку.
Священик промовчав і почав заспокоювати мого синка. Коли ж я віддав наказ рушати, цей піп заявив, що залишає нас. Мовляв, йому ліпше поїхати до Бранда, який знає, як вести переговори, й марно крові не проливатиме.
Тоді я знову згріб його за каптур і велів вести нас уперед.
Тут піп пробурчав:
— Кожне опудало на своєму городі — імператор.
Якби він не був потрібен мені як провідник, я відлупцював би його. Але я ще йому пригадаю ці слова. Коли, наприклад, він почне канючити пожертви на свою недоруйновану церковцю Святого Дунстана.
До вежі Херварда ми прибули, коли вже смеркло. І мені сподобалося, як були влаштовані засідки на підступах до неї та пости на болотах. Невже всім цим керує жінка? Я був ладен їй низесенько вклонитися. Хоча вона заслуговує на поклоніння вже як онука Херварда.
У вежі нас радо зустріли. Я роззирнувся. Таак… Затишне колись житло тепер було кам’яним кістяком із перекриттями поверхів. Людей тут було повно. А ще коні, худоба, кури. Розвернутися ніде. Я побачив Альріка. Хлопець зрадів.
— Шляхетний Хорсо, друже! Якщо ще кілька таких саксонських танів долучаться до нас, дамо ж ми прочухана Ансельмові!
— Спробуємо самі впоратися, — буркнув я у відповідь. — Головне зараз — відбитися від Ансельма з Бері-Сент. А там полум’я заколоту перекинеться на весь Норфолк, на все Денло.
Поки я з’ясовував, як ідуть справи, на гвинтових сходах, що тяглися вздовж стіни, з’явилась жінка.
І першою моєю думкою було — я десь уже її бачив. Може, вона мені наснилася? Не знаю, але скажу — я й не підозрював, що онука Херварда така красуня.
Вона підійшла, і я, — ну чисто нормандський куртуазний чепурун! — припав перед нею на одне коліно, доторкнувся губами до чарівної ручки.
Вона запитала:
— То ви і є Хорса з Фелінга?
Мені полестило, що вона заливалася рум’янцем, ховала очі, лише інколи якось тривожно поглядала на мене з-під довгих вій.
Я споважнів. Біс його вхопи! — я завжди можу визначити, коли подобаюся жінці. А ніяковість леді Гіти виказувала її з головою. Чиє б самолюбство не тішила думка, що він хвилює таке чарівне створіння!
Леді Гіта була не вища середнього зросту, але здавалася статною завдяки манері триматися з чарівною гідністю. Шкіра в неї — перлисто-біла. Губи… Пухкі, яскраві. Напевне, солодко такі вуста цілувати. Волосся світлого сріблястого кольору ніби дощем розсипане по плечах. Вії по-дитячому пухнасті. Очі ж… Добрі очі, барви крицевого клинка. Та все ж таки…
— Ми не зустрічалися раніше, леді?
— Ні!
Вона відповіла різко, навіть ніби перелякано. І це навело мене на думку, що можливо.
Вона відступила, приклала руку до грудей, уклонилася всім нам.
— Благаю Бога і Його Пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що відразу відгукнулися на заклик самотньої жінки.
Вона вміла розмовляти з людьми. Я бачив якими гордими стали обличчя в моїх вояків. Та й сам я ніби на голову повищав.
— Керуйте нами, шляхетна пані, й ви побачите, що не всі ще сакси впокорилися під владою клятих завойовників.
Далі ми сиділи біля вогню та обговорювали наше становище. Я не забув розповісти, що вже вступив у сутичку з людьми Ансельма. І обійшлося малою кров’ю: лише двоє поранених. Гіта вже наказала двом своїм жінкам подбати про них. Однією з її прислужниць був немолода товстунка, але коли я побачив другу, то спохмурнів. Знав я цю дівку. Пухкенька така, золотаві кучерики обрамляли лоб. Звали її Ейвота, колись я зумів її спіймати. Зухвала селянка дряпалася й кусалась так, що я ледве впорався з нею. Але своє взяв. Знаю я цих жінок: вириваються, вищать, кігті випускають, немов кішки. У мене самого зараз на обличчі були свіжі подряпини. Певне, чіплявся до когось під час йоля, але, хоч убий, не пам’ятаю, до кого. Та то пусте — зараз мене хвилювала тільки онука Херварда. Цікаво, що б сказала моя матінка, якби я привіз господинею у Фелінг леді Гіту Вейк? Але її ще треба заслужити.