Наступного дня я пішов не до праці, а до лікаря (фельдшера). Він дав мені звільнення від праці на два дні.
За ці дні начальником ЛЗП став інший чоловік. В. О. Іванов. Він викликав мене і, посилаючись на слова когось із Парабелі, заявив, що, позаяк у мене немає жодних медичних документів про нездужання, вважає мене за цілком дужу людину і наказує їхати знову по дрова. Я відмовився, пішов до лікаря і взяв спрямування до парабельської райлікарні, аби пройти комісію для визначення міри спроможності до фізичних навантажень.
Щоб вилетіти з Березівки до Парабелі, узяв записку у міліціонера, якою він дозволяв начальниці аеропорту продати мені квиток. Вона прочитала папірець і для певності подзвонила до районної міліції. Звідти дозволили. Березівський міліціонер наказав мені у Парабелі замільдуватися до коменданта, що наглядає від міліції за засланцями.
У Парабелі я зупинився в готелі, відвідав лікарню, пішов до міліції, і комендант мені сказав приходити до нього кожний день і розповідати все про хід лікування.
У Парабелі пробув із 9 до 13 лютого. Либонь, понад 95 % часу провів у чеканні біля дверей трьох кабінетів.
Напочатку були підстави гадати, що мене можуть покласти до стаціонару для більш-менш грунтовної перевірки здоров'я (я хотів зробити рентгеноскопію серця, легенів, шлунка) та полікувати зуби (потрібно вставляти два зубні мости), та вже через два дні внаслідок запаралельності з міліцією цю перспективу рішуче відкинули. На моє клопотання про стаціонар лікар заявив, що я ще тут, у Сибіру, не встиг попрацювати, а вже претендую на стаціонарне лікування. Коли ж я сказав, що мені треба добре перевірити серце для встановлення правильного діагнозу, він глузливо кинув: «Ну, ми не будемо тут для вас організовувати кардіологічний інститут!» І я пройшов тільки одне дослідження — електрокардіограму.
На підставі двох вимірювань тиску крові, моїх коротких пояснень та ЕКГ 13 лютого комісія із двох осіб встановила діагноз — склеротичний кардіосклероз — і написала в довідці, що мені протипоказана важка фізична праця, пов'язана з тривалим ходінням.
У Березівці начальник ЛЗП, прочитавши довідку медкомісії, сказав:
— У нас тут лісоповал. Тут усі роботи важкі. А якщо й є дві-три роботи легкі, то на них працюють наші люди, що все життя тут працювали, вийшли на пенсію і тепер працюють на цих легких роботах.
Мова про кількох сторожів.
— А я не претендую. Ви цілком справедливо чините, що віддаєте перевагу своїм людям, а не мені, по суті, випадковій людині. Лишіть мене на мене самого. Дайте мені спокій. Тут он добра природа, чисте повітря. Може, я трохи оклигаю після в'язниці і сам прийду до вас.
— Тут вам не курорті Вас прислали на заслання, а не на відпочинок, — кинув міліціонер, що теж був у кімнаті, і продовжив: — У нас в Союзі всі повинні працювати.
— Я пенсійного віку і недужий.
— А як же ви будете жити? На що?
— Наразі мені трохи допомогли рідні. Потім буду оформляти пенсію.
— Який у вас стаж? Ви ж весь час сиділи. Ви ж майже не працювали.
— Біля 17 років.
— Це ж ви одержуватимете менше 40 карбованців. Як же ви на них проживете?
— Яке ваше діло, як я розтягуватиму гроші? У мене є друзі, сестра, проживу якось.
— Але ж засланці повинні працювати.
— Я користуюсь правом совітських громадян після шістдесяти років не працювати чи я цим правом не користуюсь?
Відповіді не було.
— Гаразд, — підсумував розмову начальник, — ще пошукаємо вам легку працю.
На початку перебування у Березівці я питав начальників, чи нададуть вони квартиру в разі приїзду до мене жінки. Вони прихильно ставилися до її приїзду і обіцяли надати помешкання. Причому питав я неодноразово, і вони неодноразово обіцяли. Проте з бігом часу ставлення до мене стало мінятися на гірше, бо ставало все ясніше, що я не стандартна особа і ніяк не виходить загнати мене в стандартні рамки: по-перше, до праці не поспішаю і, мабуть, таки працювати не збираюся, по-друге, — що вже зовсім погано, — з другої половини лютого мені почало надходити багато листів, і не тільки від совітських громадян, які з точки зору ревних охоронців старої державності були сумнівної політичної репутації, але й з-за кордону. На всі листи я стараюся відповідати, а в листах дозволяю собі відвертість більшу, ніж її може перетравити шлунок людей закостенілого сталінського гарту.