Про купівлю будинку мова зайшла на третій день. Дяка Богові, що Тамара Львівна Половникова підхопила ідею і зголосилась допомогти Олені Микитівні.
Наступного дня вони поїхали до Парабелі. Я почувався досить зле. Пішов до сільського лікаря і попросив направлення в районну лікарню. У Парабелі ми зустрілись у наших знайомих Єпанчинцевих. На той час Олена Микитівна і Тамара Львівна знайшли житло, і ми разом подалися його оглянути. Це була половина старого-престарого будинку. Один ріг нахилився, дах старий, але всередині доволі просторо, окремо лазня, є гарний город. Власниця продавала його за 3000 карбованців.
На той час з Томська повідомили, що до кампанії збирання грошей прилучилася протилежна сила і всіляко силкується стати на перешкоді.
Олена Микитівна і в Парабелі так само звечора довго не лягала спати і стала почуватися вкрай погано. До того ж вільні дні її закінчувалися, і вона мусила їхати. Ми провели її на теплохід. Всю подальшу біганину по різних установах і кабінетах з дивовижною енергією і діловитістю здійснила Тамара Львівна. По-перше, вона позичила 2000 крб. і зробила можливою купівлю до того, як назбирають гроші у Томську, і незалежно від тамтешніх протидіючих сил; по-друге, усі переговори в кабінетах вона проводила сама і тим самим зробила можливим мій вихід на сцену аж у найостаннішу мить. Це був вирішальний чинник, оскільки він дав можливість попередити втручання КДБ і міліції. По-третє, попередити втручання міліції допоміг той факт, що, крім посвідчення засланця, я мав свій звичайний паспорт, і нотаріус, оформляючи справу, просто не знала, що я засланець. (Коли я перебував ще під адміністративним наглядом, мені надіслали паспорт з уральської зони, щоб підштовхнути на поїздку за межі Парабельського району, а потім спіймати і покарати за порушення правил адміністративного нагляду. Провокацію задумували без міліції, і вона не знала, що паспорт у мене на руках. Після прописки паспорт у мене забрали, але купча була вже укладена, і на всіх спробах загнати мене в гуртожиток була поставлена крапка). Щоб помститися, начальник міліції покарав мене за те, що в Березівці я не хотів виселятися іншого приводу не знайшлося, — зобов'язавши мене ходити до міліції 10, 20 і 30 числа кожного місяця на реєстрацію до квітня 1989 року.
Я трохи походив до парабельського терапевта, а Олена Микитівна, виявляється, захворіла на пневмонію із ослабленням серця, її поклали в лікарню, де вона пролежала цілих півтора місяця, перш ніж могла поїхати до Москви.
У придбаному житлі роботи виявилося дуже багато. Оскільки мої речі по дорозі з Березівки застряли і замерзли десь у Наримі, довелося позичати найпростіший інструмент. Сусід виявився діловою людиною, але без допомоги моїх доброчинців Єпанчинцевих мені було б скрутно.
Це дуже добрі і навдивовижу гостинні люди. Вони недавно переселились у нову простору квартиру, яку ціле літо будували-добудовували та доводили до ладу, і ще не встигли натішитися новим затишком, як на їхні голови звалилася купа гостей. Я напочатку гадав, що наша навала навряд чи дає їм щось інше, крім неприємних турбот. На щастя, я помилявся. Олександр Васильович позичив мені весь свій інструмент і робочий кожух, а Тамара Андріанівна щось з постільної білизни на випадок приїзду гостей. В наступні тижні вони надали чималу допомогу в інших поб. утових питаннях, що так потрібно в перший період життя на новому місці. Обоє вони освічені й начитані люди (він біолог, вона філолог, директор середньої школи), передплачують силу періодики і за безліччю службових справ та вихованням двох діток якимсь дивом встигають прочитати нові публікації не лише цікавої публіцистики, а й художніх творів. Вже по закінченні ремонту я часто навідувався до них, і завжди їхня добродушна гостинність та обговорення проблем перебудови затримували мене довше, ніж я спочатку гадав. Певно, як і всі земні істоти, вони не янголи. Відмінність типів зумовлює відмінність поглядів, але, з другого боку, вона ж рятує від страшенної нудьги. Адже гармонія також неможлива там, де звуки усі рівні. Попри їхню відмінність, вони однакові у прагненні зробити добре діло іншому, і я завжди буду вдячний В. Божкові, який зазнайомив мене з цим подружжям.
3 грудня мене повідомили про звільнення із заслання, видали паспорт і відпустили на всі чотири боки. Скоро я поїду в Україну.
Читаючи за юних літ Жуля Верна, Стівенсона, «Дерсу Узала» Арсеньєва і мріючи про подорожі в далекі країни, я ніколи не мріяв про Сибір. Коли вивчав історію революційного руху і долі декабристів, кирило-мефод'ївців, петрашевців і Грабовського, Сибір відштовхував мене, як лід відштовхує голу руку. Коли я сам став на шлях боротьби за демократію і свободу України, я боявся його, можливо, лише трохи менше, ніж божевільні. Тепер полишаю Сибір з іншим почуттям, яке не могло б виникнути без тих чудових людей, з якими велінням долі я познайомився.