Звичайно, з погляду інтересів України це знову зло, бо всеприйнятність Сибіру поглинає багато українців і послаблює напруженість на Україні, так потрібну для боротьби за її національні права. Але ж ми не лише українці і росіяни, не лише «політики», а ще просто люди, і в цьому чисто людському розумінні я не можу не згадувати тутешніх добрих людей своїм добрим словом. Я тут не став своїм. Я тут гість. Але вони господарі гостинні. І коли б їм випало бути в Україні, я дякував би Господу, якби він дав мені змогу бути не менш гостинним господарем щодо моїх гостей.
13–15 грудня 1988 року, с. Костарево.
ЩО ДАЛІ?
Яким би не було ярмо, воно завжди приносило менше страждань тому, хто мирився з ним, аніж тому, хто противився йому.
Український народ не звик до свободи слова. Понад два сторіччя колонізатори навіюють свої ідеї і поняття і за всяку самостійницьку думку переслідують, засилають до Сибіру, запроторюють до в'язниць. Тепер уперше настає пора, коли можна говорити правду. І як же ми поводимось в нових обставинах?
На наших ногах пудові гирі минулого, що не дають побігти вперед; у наших душах внутрішній цензор, що всяке нове слово і новий крок сприймає крізь окуляри закоріненого страху і міряє старою міркою.
У владоможців можливість народу (їхніх підлеглих) висловити гостре критичне слово викликає страх, неначе землетрус — бозна-чим скінчиться?… І вони мобілізують свої кадебістсько-міліцейські сили, аби не допустити відкритого звучання критичного слова на публічних зібраннях людей, на мітингах. Критика їхнього ладу у вузьких стінах квартир приватне уже не лякає. Лякає правдиве слово, коли воно на людях, на великих зборах; бо тисячі людей — це велика стихійна сила і вона спроможна трусонути землю і струснути їх із насиджених посад, мов яблука з яблуні. І впадуть вони додолу і зрівняються з іншими людьми. А рівності такої їм не треба. І того, незважаючи на демократиза-торські настанови найвищої влади Союзу, Щербицький та його обласні помічники, львівські погребняки та чернігівські герасименки розганяють мітинги, зачиняють двері публічних залів перед громадськістю, арештовують, штрафують і всілякими способами відлякують людей від правдивого слова критики та суспільної активності.
А громадяни?
Їм остогид старий лад, вони хочуть змін. Та вони люди зі страху. Вони не вірять у перемогу перебудови. Вони звикли йти за переможцем, а переможця ще не видно, їх веде в житті не прагнення до справедливості, а прагнення уникнути тюрми. Деспотизм витравив із їхніх душ шляхетну готовність постраждати за свободу і прищепив рабську покору. Вени звикли, що їх вічно б'ють, і поки не ясно, хто переможе, не хочуть ризикувати. І коли тепер зверху закликають висловитися, вони неспроможні подолати незаперечну формулу деспотичного ладу: «За правду б'ють». Тож битимуть, мовляв, і знову. І роблять висновок: чекати. І чекають. Чекають тисячі, мільйони українців, чекають на той час, коли за слово не тягтимуть до міліції, не штрафуватимуть, не погрожуватимуть судом.
Леле, аби такий час настав, необхідно, щоб хтось ішов на неприємності, на ризик накликати на свою голову гнів старих властей, на втрату життєвих благ. Необхідно боротися за свободу, а не чекати, коли чужа Україні адміністрація піднесе свободу народові на вишиваному рушничкові.
Політика перебудови виявила поділ суспільства на три частини. Перша частина — верхи, що на чолі з М. Горбачовим хочуть подолати економічну кризу та суспільну стагнацію і натомість збудувати нове динамічне демократичне суспільство.
Друга частина — великий привілейований клас партійно-радянських та господарських керівників, що чудово пристосувалися до старої системи і жодних змін не бажають.
Третя частина — прихильники перебудови. Вони є поміж усіх суспільних верств, але головним чином це багатомільйонні трудящі маси. Вони були і є об'єктом експлуатації з боку командно-адміністративного класу і того зацікавлені в якнайшвидшій перебудові, бо тільки руйнація старої системи може піднести рівень їхнього матеріального добробуту та вивести з принизливого безправного становища.
А втім, люди не рівні. І різним людям потрібен різний час для подолання страху. Цілком ясно, що якась частина вже до самої смерті не спроможеться підняти голову і висловити вголос свою думку. Інша частина очуняє після скасування антидемократичних законів і юридичного закріплення демократичних прав і свобод, і тільки зовсім незначна частина трудящих уже тепер взялася активно підтримувати перебудову. Ці люди — ентузіасти. Вони правлять за лакмусовий папір для перевірки щирості гасел, що їх виголошує команда Горбачова. А з позицій командуючого експлуататорського класу, ентузіасти — це заколотники та екстремісти, що нібито збивають з пантелику простих, добрих совітських людей.