Родина моя не только Русь,
Родина моя — Кавказ, Молдавия…
Родина моя — широкий Днепр…
Родина моя — Алма-Ата…
(«Книжное обозрение», ч. 29)
Воістину загребущості немає межі.
Не тільки ідеологи імперіалізму прагнули до розширення імперії. Сам народ звикав мислити імперіалістичними категоріями. І якщо славнозвісний адвокат Плевако на урочистостях 1912 року з приводу двадцятиріччя його адвокатської діяльності, говорячи про взаємини з неросіянами, заявляв: «Да и не в русском духе отдавать то, что единожды нами приобретено было»,- то простий росіянин повторює: «Наш Кавказ», «Наша Прибалтика», «Наша Средняя Азия», зовсім не підозрюючи, що відповідні географічні території мають власне споконвічне населення, якому і належать ці території.
Коли більшовики захопили владу і через тиждень проголосили Декларацію прав народів Росії, декларувавши нею право народів на самовизначення, проти них піднялися не тільки петербурзький «Союз русского народа» та московський «Союз русских людей» і не тільки одні чорносотенці. Коли ж згодом на ділі почали душити національно-визвольні рухи на Україні, у Прибалтиці, в Середній Азії, тоді люті вороги більшовицького соціалізму муравйови та їм подібні адепти єдиної й неподільної гамузом рушили до більшовиків рятувати імперію від розвалу. (На кінець громадянської війни у складі Червоної Армії було 40 тисяч царських офіцерів). Не дивно, далебі, що такий великий корпус досвідченого офіцерства зумів розбити молоду армію Української Народної Республіки та слабкі збройні сили багатьох інших поневолених народів.
Ще до Сталіна історія поставила перед більшовиками альтернативу: або демократія — і тоді розвал імперії, або збереження імперії — і тоді нема демократії.
Період громадянської війни і революції показав, яку величезну потенційну силу становить прагнення поневолених народів до незалежності. Ця сила почала виявлятися тоді, коли з'явилися можливості для її вияву — після Лютневої революції і заснування багатопартійної республіки. Національно-визвольні рухи налякали захисників імперії, і коли вони побачили в більшовиках прихильників неподільності, вони почали підтримувати їх.
Максима: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інший народ», - давно відома, і російські більшовики, звісна річ, її знали добре. Проте вони були в полоні російського духу безупинного розширення меж своєї держави. А для більшовиків-неросіян була підходяща теорія: Марксова ідея переваги великих держав над малими державами та ідея всесвітньої пролетарської республіки.
Альтернативу: демократія — і тоді Росія залишиться без колоній, чи збереження колоній — і тоді не буде демократії — більшовики в період громадянської війни розв'язали на користь останнього варіанту. Сталін тоді не мав вирішального впливу. Вирішальний вплив мав Ленін. Ленін і розв'язав альтернативу на користь збереження єдності коштом відмови від демократії. Він же подав і приклад застосування підступності супроти національно-визвольної боротьби (наприклад, потоплення Чорноморського військово-морського флоту, що за договором мав перейти під оруду Української Народної Республіки). Сталін, як вірний ленінець, продовжував ленінську політику.
У час революції та на початку 20-х років у більшовицьких впливових колах панував настрій не за визнання права поневолених народів на відокремлення і розпорошення великої імперії на десятки малих держав, а прагнення до всесвітньої пролетарської республіки. Інтернаціоналістична революційна романтика Барбюса, Роллана та інших сотень так званих міжнародних революціонерів у російських революціонерів чудовим чином вростала в глибини старовинних імперських прагнень. Під гаслами «Даешь мировую революцию» задушили Українську Народну Республіку, демагогічно назвавши її буржуазною. Під цими ж гаслами залишили мільйони своїх же громадян голодними, зібравши й відправивши Кармалю Ататюрку величезну кількість золота, зброї, харчів та амуніції для встановлення в Туреччині комуністичної влади.
Щодо ролі партії та свободи-несвободи її волі, слід звернути увагу на таке суспільне явище.