Від Чопа поїзд рухався на Львів. Кожної хвилини я бажав, щоб повстанці зупинили поїзд і взяли мене з собою. Стояв у відкритому тамбурі і вдивлявся у ліс та гори, посилаючи туди найпалкіші благання зупинити поїзд і взяти мене. А потім приходила думка, що, може, підірвуть залізницю перед військовим ешелоном. І тоді ставав на сходи вагона і година за годиною так їхав, надіючись щасливо зістрибнути з вагона і пристати до повстанців. Леле, не зупинили поїзд ні до Львова, ні після Львова.
Ми, транспортовані в ешелоні воїни, вже знали, що автоучилище не в Києві, а в Орджонікідзе. Шкода. Зі своїм товаришем із сусіднього району покинув військовий ешелон і поїхав додому, сподіваючись, що за триденну відсутність судити не будуть. Так і сталося.
З Орджонікідзе незабаром спрямували нас до Тбілісі, а звідти — до Джульфи.
У Джульфі я зрозумів вираз «багато сонця» — воно таке яскраве, що очам людини середньої широти вельми важко пристосуватися і вони аж болять. У цьому малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О. Пушкіна.
У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями. Автор — людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним? Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то я є сам її свідок.
Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути, що її завзято плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи…
Друга книжка, що потрапила мені до рук у бібліотеці Джульфи, це «Про війну» Клаузевіца. Вона відкрила мені сферу практичної психології на прикладах диференціації здібностей (добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і, навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим). Звідси: масштаб і напрямок здібностей залежать від психічних особливостей людини, тобто мають вроджений характер. Завдання полягає в тому, щоб уміти побачити потенційні здібності людини, що в теперішній час через об'єктивні обставини ще є ніким.
За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії.
Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.
За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу.
За 1951–1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську мову і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.
З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив 1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: «Або здохну, або закінчу університет!» Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.
У 1954 році після першого курсу я одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на коханні. Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, потрібні спільні уявлення про моральні цінності. Крім того, сама моя політична мета — причина можливого арешту та її вимушеної самотності — не повинна бути їй ворожа.