Третя стадія дасть багато самостійних держав у межах мусульманського світу.
З народом відбувається те ж, що і з окремою людиною. Спочатку вона мала і ходить, тримаючись за мамину спідницю. Потім вона йде за батьком. Нарешті виростає, стає дорослою, батьківську опіку починає сприймати як обмеження її волі і відходить, щоб вести самостійне життя. Так і з народом. Чи він раніше просто не доріс був до розуміння потреби своєї окремої держави, чи потрапив у залежність всупереч своїй волі — однаково надходить час, коли чужа опіка стає йому нестерпна і така ж неприродна, як неприродним було б 25-річному чоловікові йти, тримаючись за батькову руку. Будь-які міркування — економіки, зручності, затишку, вигідності, безпеки — не можуть виправдати перебування дорослої людини у стані підопічного, бо підопічний недієздатний, а вона ж дієздатна! Так і народ. Коли він виріс до дорослості і усвідомлює себе за дієздатного, тоді не може залишатися під опікою іншого, як би вона не називалася — дружба народів СРСР, дружба братніх народів Югославії, мусульманське братство чи ще як інакше. Зростання — процес природний. Скільки б не намагалися його зупинити в СРСР росіяни, в Югославії серби, в Ірані перси, в Індії індуси, їм ненадовго це вдасться.
У той час, коли бачимо уніфікацію побуту (житла, предметів споживання), відбувається безупинне збільшення різноманітних суспільних структур, починаючи від політичних партій і кінчаючи різноманітними клубами. Не уніфікація світу відбувається, а його ускладнення, урізноманітнення. Пізнання людством самого себе приводить до думки, що плюралізм його — така ж закономірність, як у природі біномія: чоловік — жінка, притягання — відштовхування, плюс — мінус… Того не може одна нація досягнути такої військової потужності, за якої б мала спроможність диктувати свою волю всьому людству. Як луг цвіте різнобарвними квітами, так рід людський різноманітний, і прагнення помалювати його в одну червону барву суперечить природі. Вельми симптоматично і останнім часом дедалі більше зустрічаємо випадків, коли самі росіяни починають розуміти, що від загарбання інших народів немає добра не тільки загарбаним, але й їм самим. Наочний приклад згубності свого імперського впливу в культурі вони бачать щодня: трупи оперних театрів усіх 15-ти республік привозять до Москви не 15 різних національних спектаклів, а одне і те ж — наприклад, оперу Бородіна «Князь Ігор», що давно відома москвичам у не гіршому власному виконанні. Імперський вплив плодить провінціалізм на місці заглушеної оригінальної національної культури.
ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ОДИНИЦІ В ЛЮДСЬКУ ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ
Виділимо два підходи до людини — європейський і азійський. Європейський з часів Стародавньої Греції та Риму розвивав у людині індивідуальність, мав її за найвищу вартість і з огляду її блага оцінював усі суспільні інституції. Християнство дало цьому принципово високе осмислення.
Азійський світ мав колектив за вищу суспільну вартість і підпорядковував йому людину.
Ореол християнської європейської цивілізації значно менший азійського, одначе дух християнства, а потім і прогрес науки і техніки сприяв поширенню індивідуалістичних західних засад і в інших частинах земної кулі. Технічний прогрес вимагає ініціативного трудівника, а позаяк залишатися збоку від технічного прогресу не може дозволити собі жодна нація, то й країни з найбільш колективістичними традиціями мусять сприяти вихованню самостійності свого громадянина, аби зробити з нього відповідального, ініціативного трудівника.
Після другої світової війни набуває всесвітнього поширення ідея прав людини. За людиною визнають автономне право на демократичні права і свободи. У межах держави вона набуває автономної вартості, причому право держави щодо людини значно звужують рамками Загальної декларації прав людини ООН 1948 року та низкою інших міжнародно-правових документів. Реально ідеї Декларації працювали донедавна тільки в житті країн європейської цивілізації, але за ідеал вони працюють і для азійських країн. Тому в ООН за ці документи голосували не тільки демократичні країни, а й недемократичні.
Демократичність і забезпечення права людини — могутня спонука до боротьби проти різних диктаторських та авторитарних режимів. І ця боротьба з бігом часу все більше країн ставила на демократичний шлях розвитку.
Таким чином, не тільки християнська релігія, а відтак і наука відкрила неповторність людини і дала науковий підмурок для морального визнання неповторної вартості кожної окремої людини, не тільки потреби економічного розвитку примушують давати людині все більше індивідуальної свободи, але й міжнародне право закріпило в юридичних документах цей магістральний шлях розвитку людства до переростання людської одиниці, колишнього об'єкта маніпуляції в руках держави, на повноправну індивідуальну особистість. Людство дозріло до тої стадії, коли кожна нація може дозволити собі надати свободу дій кожному своєму громадянинові без риску для свого суспільного національного блага.