Російським більшовикам удалося вчинити в Росії так звану пролетарську революцію і тим самим удалося висунутися на передній край пролетарського руху загалом. Факт перемоги дав як моральне право претендувати на роль учителя методів переможної боротьби. І вони ще в період приборкання національно-визвольних рухів народів Росії (що їх видавали за буржуазну контрреволюцію) допомагають закордонним марксистським групам в Угорщині, Німеччині, Туреччині, Англії. А на початках 30-х років створюють у багатьох країнах світу свою п'яту колону — компартії, а у себе — Комінтерн для керівництва їхньою діяльністю.
Далі. Позаяк перетворення, що їх здійснювали більшовики всередині країни, витлумачували як втілення Марксового вчення, то тим самим стають головним тлумачем змісту цього вчення. І щоб це виглядало ще переконливіше, твори Леніна оголошують подальшим розвитком марксизму і сам марксизм щодо XX століття іменують марксизмом-ленінізмом.
Для того, щоб підтримувати напругу боротьби в капіталістичних країнах на високому рівні, більшовики оголосили СРСР надією трудящих усього світу і оплотом їхньої боротьби за перебудову своїх приватновласницьких суспільств на совітський соціалістичний лад. З другого боку, становище оплоту боротьби за прогрес людства, що перебуває в оточенні ворожого буржуазного світу, слугувало підтриманню постійного напруження в самому СРСР — адже для перемоги над буржуазним світом треба було знищувати внутрішніх ворогів (бо в оплоті, обложеній фортеці, вороги особливо небезпечні), та давало виправдання безперервної праці та постійних нестатків і злиднів.
Запровадження комуністичних режимів у країнах Середньої Європи після другої світової війни в очах комуністів знаходило виправдання. Але зовсім не те — в очах інших людей.
Придушення угорського повстання 1956 року яскраво показало всьому світові суть СРСР. Воно примусило задуматися найзавзятіших апологетів Москви над питанням, хто ж вона: центр світового комуністичного руху за втілення Марксового вчення в життя чи продовжувачка давньої імперської воєнно-поліцейської політики?
Окупація Угорщини викликала першу кризу в комуністичному русі. Вона оголила загарбницьку суть російського комунізму і показала маскувальне призначення всієї марксистсько-ленінської ідеології. Ця правда спричинилася до масового виходу людей із лав комуністичних партій і в 60-х роках привела до появи єврокомунізму. Поява єврокомунізму зменшує симпатії до Москви, і вона починає все більше покладатися на військову карту, що поступово посилює військову конфронтацію із Заходом. Совітський Союз під керівництвом Брежнєва розгортає військове виробництво нечуваних розмірів: він будує в Європейській частині СРСР широку мережу бойових ракетних комплексів, створює величезний атомний підводний флот і розширює патрулювання на всіх океанах, збільшує танковий парк до 45 тисяч танків та розбудовує військово-повітряні сили. Це вимагає величезних коштів, але каста вгрить, що вона виграє змагання із західним світом.
Марксистсько-ленінське вчення про встановлення комуністичних порядків у всьому світі та логіка попередньої боротьби за світове панування визначили напрямок мислення Брежнєва та всього його оточення. Відмовитися від цієї боротьби вони, люди старого гарту, суб'єктивно були неспроможні, бо з їхньої точки зору це означало б дві зради. Перша — це зрада традицій російської політики, так яскраво започаткованої царем Іваном III і продовженої наступними царями й імператорами; друга зрада — це зрада всього попереднього комуністичного руху, всієї традиції боротьби за інтереси «трудящих» — від Маніфесту комуністичної партії 1848 року та Першого Інтернаціоналу до встановлення комуністичних режимів у Середній Європі, на Кубі, в Ефіопії, Анголі…
Об'єктивно ідея підкорення світу вичерпала себе з винайденням атомної зброї. Друга ідея — соціалістичного способу виробництва — виявила свою непрацездатність в СРСР ще в 30-ті роки, вона дала зовсім не ті наслідки, яких від неї чекали, але як ідеал вона продовжувала існувати в дуже багатьох країнах світу через замкненість СРСР і неможливість її втілення. Цілковите спотворення цих наслідків совітською зовнішньополітичною пропагандою теж впливало.
Обидві ідеї продовжували існувати реальністю суб'єктивного порядку, по-перше, тому, що свідомість загалом відстає від буття, і по-друге, старі діячі неспроможні були побачити суперечностей поміж життям (сучасним станом світу) та їхніми ідейними установками внаслідок самої їхньої філософії. Корінь її в Марксовій тезі про те, що домарксова філософія тільки намагалася пояснити світ, а завдання філософії — переробити його. Вони вірили в можливість перероблення світу на свій кшталт. Із формули: «Історію роблять люди, а не сама вона робиться», - робили висновок, що своєю волею спроможні спрямувати його розвиток у потрібному для них напрямку. Успішне встановлення в деяких країнах третього світу комуністичних режимів за допомогою чекістських змовницьких методів здавалося їм за торжество марксистсько-ленінського вчення, хоча торжествувала чекістська майстерність, а не марксистська пролетарська ідея.