А чого боятися зовсім малоймовірного державного заколоту (саме його я називаю зигзагом)? Адже ми кожен день живемо під більшою ймовірністю потрапити на вулиці під авто, розбитися у літаку чи поїзді, перевернутися в автобусі, впасти з велосипеда чи спіткнутися і вдаритися головою об асфальт, отруїтися газом, потрапити під електричний струм тощо.
Цей ризик є данина нашому технізованому способу життя. Ми часто бачимо поранених, покалічених, іноді — вбитих. Припускаємо, що і з нами може статися нещастя, і все-таки не боїмося користуватися літаком, газом… Так чого ж маємо боятися ризику, пов'язаного з участю в перетворенні хворого суспільства на здорове задля спільного добра, ризику, що за ймовірністю державного заколоту значно менший від усіх нещасть технічного порядку?
Совітські громадяни, хто є проти перебудови, йдуть на більший ризик. І ось чого: якщо не демократизуватися і не зробити совітське суспільство відкритим, а продовжувати стару політичну лінію конфронтації з капіталістичним світом, — це означає довести конфлікт до атомної війни.
Таким чином, активні демократизатори й україніза-тори мають малюсінький шанс потрапити до тюрми, а противники перебудови мають величезні шанси згоріти в атомній війні. Я просто показую: совітське суспільство не має альтернативи до перебудови. Перебудова — це єдино можливий спосіб вижити. А позаяк усі хочуть жити, що й експлуататорський клас з КДБ та міліція поступово відступатиме і все легше битиме демократів гумовим кийком.
VII. НАША МЕТА
…Україна — це країна смутку і жалю, країна, де найбільше люблять свободу і найменше мають її, Україна — це країна найбільшої відданості й любові до рідного краю і чорної зради його, країна дотепного гумору і безмежно тужливої пісні… У ній наша душа немає такого українського серця, щоб не здригнулося від пісні, не забилося, не заквилило в ніжному тремтінні… а підхопить вона душу в козацькому спогаді і понесе думку в люто-шалений вихор завзятого бою за долю… чи полине в жаль за втратою. Як ось у тужливо-тужливо розлогій пісні про Мазепу:
З Полтавського бою розбитий гетьман
Біжить одинокий Мазепа,
Кругом тільки тирса та білий туман
Безкрайого дикого степу…
І цю пісню вороги намагаються знищити, закопати в землю, а разом з нею вирвати з нас нашу душу і жбурнути нас в небуття. Називали нас малоросами. Нас із нашим національним ім'ям вже майже закопали в землю і стали іменувати совітським народом.
Та ні, ми не в труні. І щоб не бути в ній — у тім наша мета. Творення українського народного руху сприяння перебудові та Товариства рідної мови ім. Шевченка — знаменні кроки на шляху формування українських патріотичних структур національного масштабу.
Перехід від несвободи України до свободи буде поступовий, за допомогою реорганізації держструктур та витіснення із системи управління старих перевертнів національне свідомими людьми.
У швидко змінюваних обставинах наших днів найближчу мету УГС я бачу в тому, щоб докласти усіх зусиль до збільшення чисельного складу УГС. Необхідно створити і географічно, і функціонально повну структуру, бо теперішня не повна. Ти бракує ще кілька обласних філій, і для нормальної діяльності системи її структура повинна мати в собі всі необхідні функціональні ланки, укомплектовані фахівцями, що спроможні вести справу на високому професійному рівні.
Структура, що її має створити УГС, повинна бути побудована на основі сучасної оргтехніки та новітніх методів управління. Не можна розраховувати на успішність нашої громадської діяльності, коли побудувати структуру на основі організаційних засад XIX сторіччя.
УГС має бути динамічна організація, що, спостерігаючи за швидкими змінами суспільства, уміє своєчасно переоформлювати програму дій і поставити цілі, що в міру розширення свободи та опритомнення людей після тривалого демагогічного чаду були б максимально можливим виразом наших заповітних мрій.
Щоб бути провідною, УГС має бути попереду всіх інших українських патріотичних течій, попереду настільки, щоб не порвати відчуття спільності стратегічного напрямку з тими, хто йде за нами.
Якою ми бачимо Україну?
Розп'ятою, сплюндрованою, зрусифікованою, розтерзаною. За цей стан дорікають нам наші пращури, що в свій час не дали загинути Україні. Докори мучать не тільки наші душі. Вони мучать душі багатьох людей, і в першу чергу творчу інтелігенцію, письменників. Користуючись із демократизації й гласності, вони почали бити на сполох, аби врятувати Україну. «Літературна Україна» в кожному номері несе читачеві біль за втратою мови, а з нею і втратою пісні, думи, легенди, казки, звичаїв — усього того, що було душею нашого народу всі 2,5 тисячі років життя його над Дніпром. Ці люди — письменники, поети, літературні критики, кіно- та театральні митці — ще зовсім недавно в шовіністичній брежнєвсько-щербицькій задусі вичавлювали з себе хвалу руйнації. Тепер вони випростують зігнуті спини і починають поволі повертатися до народу з праведним словом. Дай Боже, їм енергії швидше виполоти хоч дещицю того куколю, що вони так довго сіяли.