Выбрать главу

Від нас вимагали одного — каяття. Лише у такий спосіб можна було врятуватися. Табірна адміністрація через агентуру поширювала чутки, що ніхто не вийде із зони живий, якщо не розкається у своїй діяльності. І все ж таки мені пощастило вижити.

Термін ув'язнення минав 26 січня 1976 року. Аби не дати мені можливості заїхати до Москви, щоб розповісти кому слід про пережиті тортури, відправили додому на Чернігівщину під конвоєм і знову кинули у в'язницю. За місяць до законного звільнення! Ледь випустили, я знову за своє.

- І ви зовсім не боялися, що цього разу вас можуть розстріляти? Забули, що довелось пережити? Адже за першим вироком, як розповідав мені Яворівський, вас півроку тримали у камері смертників і ви мали час спізнати, що то за штука — передчуття «законної» кулі в потилицю.

— Яворівський перебільшує, не півроку, а два місяці з гаком.

— Перебільшує? Два місяці, щохвилини чекаючи, що ось-ось покличуть туди, звідки не повертаються!

— Та не покликали ж.

— Але, відбувши свої п'ятнадцять років, які були «даровані» вам навзамін страти, невже ані разу не замислились над тим, на що можете сподіватись, коли не «вгамуєтесь»? Я взагалі дивуюсь, чому наша табірна система, розрахована на те, щоб зламати людину, цього разу не спрацювала. Хоч досвід у неї чималий.

При нагоді я перечитав стенограми всіх політичних процесів сталінської епохи, які тільки зміг розшукати. Тоді ламались майже всі без винятку, хто ставав жертвами ДПУ — НКВС. Навіть люди, яких на Заході називали «сталевими». Щоб врятувати своє життя, вони зводили на себе такі наклепи, які перевершували сподівання Вишинського. Дещо я переписав у свій записник.

ІЗ СТЕНОГРАМИ В СПРАВІ «АНТИРАДЯНСЬКОГО ПРАВОТРОЦЬКІСТСЬКОГО БЛОКУ»:

Б у х а р і н: «Мої контрреволюційні спільники і я на чолі їх робили спробу вбити справу Леніна, яку продовжує Сталін з таким велетенським успіхом».

Р а к о в с ь к й й: «Я повернувся з Токіо, маючи в кишені мандат японського шпигуна».

Г р и н ь к о: «На довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч, і партії, і Батьківщини, і Сталіна… Я наважусь сказати про мою радість з приводу того, що нашу злочинну змову розкрито!»

— Наскільки я можу судити, Левку Григоровичу, ніякої радості з приводу того, що вас ось-ось поставлять до стінки, ви не відчували. Чи оскаржили вирок? І якщо оскаржили, то хоч якоюсь мірою визнали свою провину? Як колишній наркомфін Гринько. Мовляв, «на довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч».

— Ні, все, що робив, я визнав, але заперечував правильність юридичної кваліфікації моїх дій.

— Отже, п'ятнадцять років, можна сказати, минули для вас «безслідно», і ви, тільки-но звільнившись, знову поринули у політичну діяльність. За що вас цього разу «нагородили» десятьма роками особливого режиму, порівняно з чим інші режими — загальний, посилений, суворий, — можна сказати, курорти?

Камерне утримання, убивчо-строкатий одяг і такі умови, що колишній голова Одеського міськвиконкому Булавко, засуджений до особливого режиму за хабарі, писав відчайдушні скарги в прокуратуру: «Благаю, розстріляйте мене!»

Що ще впадає в око, коли читаєш вирок, — ваша відмова від показань, які підсудні звичайно використовують, щоб знайти слова на своє виправдання і полегшити долю.

Засудивши вас на десять років, Чернігівський обласний суд додав до них ще п'ять років заслання, визнав особливо небезпечним рецидивістом і стягнув з вас на користь держави 59 крб. 62 коп. судових витрат. Так би мовити, цілком беззбиткове правосуддя.

Чому все ж таки так суворо? До того ж за статтею 62-ю, що передбачала покарання за «антирадянську агітацію та пропаганду» і давно вже вилучена з усіх кодексів, як стаття «про затикання рота»?

Я знову пошлюсь на вирок. Тут ідеться, зокрема, про те, що в квітні-травні 1977 року ви виготовили «рукописний документ» «Проблеми інакодумства в СРСР…», в якому за вироком твердите, «що з перших років існування СРСР радянські державні органи нібито фізично винищували тих осіб, які не поділяли світогляду, політики, практики більшовиків». Що розцінено як наклеп на радянський лад.

У вироку йдеться також про те, що ви у співавторстві з Миколою Руденком та Олесем Бердником складали різні інші «документи», в яких містяться вигадки, начебто в СРСР існує беззаконня, процвітає бюрократизм, а на Україні зневажається рідна мова та ін.

Але все минається. Сьогодні тих, хто дотримується подібних поглядів, обирають до парламенту. Скільки ж ви пробули на волі?

— Близько двох років. Хтось навіть може подумати, що Лук'яненко так звик до колючого дроту, що іншого існування собі й не уявляє. Але ще під час слідства я добре знав про те, що на мене чекає, і було досить сумно. Ну, чим може протистояти в'язень своїм тюремникам? Оголосив голодівку протесту проти несправедливого арешту, не давав показання і відмовився від совітського громадянства. І уперше подумав про самогубство як не найгірший поворот долі. Чи варто мучитись десять років, щоб потім вийти ні на що неспроможним калікою? Єдина думка, що стримувала, — зробити це ніколи не пізно.