По-третє, шлях до високої посади тривалий і відбувається у мікросередовищі, вплив якого аж ніяк не можна скидати з розрахунку, отже, в кінці цього шляху я можу сам переродитися і вже не хотіти (або недостатньо хотіти) піти на рішучі дії задля самостійності свого народу.
Я припинив громадську активність і з 1957 року почав орієнтуватися на підпільну боротьбу. Збагатило мою самостійницьку свідомість і вивчення росіян.
За п'ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:
— Та ти націоналіст! Я й не знав…
— Чого це націоналіст?
— Ну, а як же!
— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!
— Ну, та так же прийнято…
— Прийнято ображати національну гідність українців?
— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке…
Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.
Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів — російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.
Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.
Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо. що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о'кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» — щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст.
Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис, щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами.
Після XX з'їзду КПРС у московських бібліотеках у загальних залах з'явилося багатенно раніше закритої літератури: стенографічні звіти з'їздів партії, «Литературная энциклопедия», твори В. Плеханова, «Історія другої світової війни» західнонімецького генерала Курта фон Тіпельскірха та багато творів інших західних авторів про другу світову війну. Твори М. Грушевського теж почали видавати. Усе це розширювало обрії і підривало віру в набуті університетські знання як єдино правильні. У залі періодики бібліотеки імені Леніна з'явилися комплекти журналів «Гасло», що виходив у Чернівцях і 1901 року друкував матеріали до програми РУП (Революційної української партії).
Після чотирьох років професорської критики всіх інших, окрім КПРС, партій як буржуазних, антидемократичних і антинародних мене вразили матеріали до програми РУП демократичністю і соціалістичністю.
Загалом я боявся довіряти паперові не тільки свої думки, а й крамольні думки інших людей, того не робив конспектів з прочитаного, тут же не витримав і записав із «Гасла» на одному аркуші витяг з редакторськими словами до програми РУП, поставивши знизу дату «1957 р.» (1961 року цей аркуш приєднали до слідчої справи, а дата стала доказом початку моєї «ворожої» діяльності з 1957 року).
З наближенням закінчення університетської освіти треба було домогтися призначення на Україну і треба було розв'язати інше важливе питання; де краще починати боротьбу, на Східній чи на Західній Україні? Обміркувавши всі «за» і «проти» обох варіантів, я схилився до західноукраїнського.
В час останніх вакацій поїхав до Львівського обкому партії і домовився, щоб обком зажадав від державної комісії по розподілу молодих фахівців МДУ спрямувати мене в розпорядження Львівського обкому. Так і сталося.