— Я ознайомився з програмою УРП. Партія проголошує своєю метою створення незалежної соборної держави, стверджує абсолютну цінність життя, свободи, самобутності людини і кожної нації, а також визнає в політичній боротьбі лише мирні засоби. Але щодо тактики партії, то вона часом суперечить програмі і багатьох не лише відштовхує, а й лякає. Існує вираз: людина вільна доти, доки вона не посягає на волю інших. Цілком закономірні акції протесту часом провадяться так, що виходять за межі, я б сказав, здорового глузду. Скажімо, перекривається рух громадського транспорту, й жертвами політичних заходів стають сотні ні в чому не винних людей, котрі поспішають у своїх невідкладних справах. Коли, на своє нещастя, патріарх Московський і Всея Русі Алексій Другий замірився відвідати Київ, ігуменю Фролівського монастиря Антонію били ногами. Тоді натовп збуджених людей, котрих велика політика відштовхнула від Бога, перекрила усі входи в Софію. Здавалось, ще хвилина і…
— А сталося це тому, що московський священнослужитель приїхав до нас явно несвоєчасно. Лише за тиждень після глави Української автокефальної церкви патріарха Мстислава. До того ж приїхав не для того, щоб вклонитись нашій святині, а з чисто політичних міркувань. Довести, що свята Софія належить не Україні, а Москві. Обурення віруючих можна зрозуміти.
— Але для чого ж бити генералів? Мені розповідав начальник УВС м. Києва Валентин Михайлович Недригайло, який стояв того дня на площі, що і його хтось уперіщив дрючком по голові. Хвала його витримці. Бо спецзагони були напоготові.
— Ніяких наказів про побиття генерала наша партія не віддавала. Просто це знайшло вихід обурення людей провокацією московської церкви. Що ж до екстремізму як такого, то він, мабуть, корисний тим, що збуджує думку і заважає поміркованим пристосуватись до кон'юнктури. Але екстремісти небезпеки собою не становлять, бо їх мало і вони нездатні на серйозні рішення.
— Як на мою думку, некерована демократія так само небезпечна, як і диктатура. Крайні зліва не менш небезпечні, як і крайні справа. Принаймні давно доведено, що зупинити натовп значно важче, ніж повести його за собою. Завжди знаходяться люди, ладні громити що завгодно і кого завгодно, досить їм лише назвати «адресу».
— Мені це добре відомо. Згадаємо хоч недавні події.
Першого жовтня 1990 року представники народу з усієї України прийшли на вулицю Кірова зі своїми вимогами. Але горезвісна парламентська більшість демонстративно відмовилася поставити питання про відставку Масола. Другого жовтня студенти оголосили голодівку.
Здавалося, що проти непокірних ось-ось буде застосовано силу. Депутат Віталій Рева, перший заступник міністра транспорту УРСР, прямо закликав установити в Києві воєнний стан. Проте студенти не давали для цього ніякого приводу, а тим часом щодня надходили нові вісті з усіх областей України про їх підтримку.
На вулиці Кірова і в парку людей не зменшувалося. Напруження зростало. На 15 жовтня співчуття голодуючим і обурення бездушністю влади досягло кульмінаційної точки, коли найменша іскра могла спричинитись до вибуху. Люди були готові прорвати кордон міліції і взяти штурмом будинок Верховної Ради. А потім? Пустили б у дію спецзагони, полки, що причаїлися на околицях Києва. Можлива кров і на кілька років перемога реакції.
Отже, чи можна було перемогти в Києві у жовтні? Навряд чи. Ймовірніше, що демонстрантів би розстріляли. Але коли б у Києві й перемогли, то лише на кілька годин, бо ми не готові до вирішального двобою у масштабах всієї України. Величезна кількість демонстрантів, що заполонили вулицю Кірова від Верховної Ради до самого низу і аж ген далі, стояли в напруженому чеканні. Хтось мусив остудити ці гарячі голови. Задля майбутнього руху хтось мусив пригальмувати сьогоднішній темп. І я став перед мікрофоном. Ні, не закликав до штурму Верховної Ради чи суду над КПРС. Я говорив про право будь-якої групи громадян утворювати будь-яку політичну партію, аби вона була лише незалежна від Москви. Своїм виступом я спрямував напруження в русло звичайного мітингу. Це була пропозиція мирного виходу з кризи, її прийняла протилежна сторона, і ввечері Верховна Рада ухвалила акт національного примирення на умовах студентів.
Нам потрібен ще час для підготовки. Ми швидко нарощуємо сили. Згадайте, в яких умовах відбувався перший з'їзд УРП у квітні цього року. Згадайте політичні умови, що були рік тому, два роки тому. У жовтні 1988 року не один із нас був ще на засланні, а на Україні хапали до буцегарень, штрафували, виганяли з роботи і вузів. Ні, ми доволі швидко наступаємо.