Вимога твердого закону — це суть політичного світогляду українців. Небажання підкоритися диктаторові спостерігаємо упродовж усієї нашої історії. У VІ ст. готський історик Йордан писав про нас (антів і волинян), що живуть вони рівні між собою, не терплять над собою одноосібної влади і обирають вождя, коли треба йти військовим походом. Після війни вождя усувають і знову живуть за своїм розсудом як рівні між рівними.
Три століття історії періоду Козаччини свідчать про ту ж політичну традицію: щойно обрали гетьмана — як тут же знаходиться опозиція з іншим кандидатом на гетьманство.
Завжди, коли українці здобували можливість діяти за своїми політичними уподобаннями, вони не обожнювали (як московити) своїх керманичів, а вишукували в них вади і поспішали обрати іншого. Не в особі ми шукаємо гаранта сталого справедливого ладу, а в законі. У цьому суть нашої політичної традиції. Проте це зовсім не означає, що чужий окупаційний режим не відбивався на змінах національного характеру, на стереотипах поведінки. Франко мав рацію, коли казав, що тривале рабство горду людину згинає і привчає гнутися, улещувати, догоджати. Особливо сильно вплинула комуністична диктатура геноцидом 1932 — 1933 рр., коли голодною смертю доводила людей до тваринного рівня. Це крайнє випробування, якого може зазнати нація. У цьому випробуванні нація багато втратила: значна частина перейшла на мову катів і задля продовження роду почала хитрувати й мовчки принижувалася.
Імперія продовжувала геноцид наказом 1944 року про виселення всіх українців у Сибір, голодомором 1946 — 1947 рр. та масовим вивезенням українців із західних областей у холодні сибірські простори. Масово завозила московитів в Україну для розмивання змішаними шлюбами генетичного коду українців.
Плоди цієї імперської діяльності жахливі: чимала частина українців південних і східних областей старшого покоління так забамбулені московською антиукраїнською ідеологією, що не соромляться відмовлятися від мови своїх прадідів. Перетворившись на манкуртів, не бачать абсолютної нелогічності своєї політичної позиції: вони визнають незалежність України і засуджують боротьбу за незалежність Української Повстанської Армії!!! Вони ходять на могили своїх українських батьків, звертаючись до них чужою мовою! Якщо вам мова катів дорожча за мову своїх предків, якщо ви з тих, хто морив голодом, убивав і вивозив у Сибір, а не з тих, хто зазнавав страждань, якщо вам московська мрія про розширення імперії дорожча за українську мрію про відродження незалежної української державності, тоді не ходіть на могили батьків і признайтеся, що вам байдуже, хто вони і якого ви роду.
Минуло 17 років, відколи Україна юридично стала незалежною державою і українці здобули можливість казати й писати те, що думають. Уперше з’явилися умови формування національної інтелігенції та її діалогу з народом. Весь період колоніальної залежності нація була обезголовлена і немов череда без пастуха брела в пітьмі зі століття в століття.
Здобуття незалежності і демократичних свобод започаткувало добу самопізнання, формування національної інтелігенції як тієї верстви, яка пізнає свою національну сутність та її особливості порівняно з іншими націями, осмислює місце України серед інших народів світу та її світове історичне призначення, відчуває свою відповідальність за долю нації та починає працю з перетворення населення на націю.
Від чого залежать успіхи цієї праці? Від здійснення державної історико-ідеологічної програми, від ЗМІ, від дій ворогів, від національного інстинкту.
Держава не розробила просвітянську історико-ідеологічну програму планової тривалої систематичної праці, спрямованої на розвиток історичного мислення і подолання московської антиукраїнської ідеологічної спадщини. Сучасна провідна верства (не називаю її українською політичною елітою, бо такою вона не є), що діє у представницьких і виконавчих органах влади, вихована Москвою у дусі боротьби проти українського націоналізму та прагнення патріотів до звільнення України з-під влади Москви. Вона не виступила проти проголошення 1991 року незалежності України, щоб не втратити свого провідного становища, але, перетворившись зі службовців окупаційної адміністрації на службовців незалежної України, за 17 років мало змінилася. І Україна, ставши 1991 року юридично незалежною, досі з їхньої вини перебуває під ідеологічною окупацією. Ця верства неспроможна чесно служити справі відродження України, бо такої ідеї не має. Її ідеї матеріалістичні, обивательські, низькі: протриматися якнайдовше при владі і нагромадити якнайбільше добра. Не Україна — категорія велична і вічна, а земні блага — ось що становить їхню душу і їхню діяльність (і ця їхня справа не залишає про них доброго слова і пам’ять про них закінчується їхніми домовинами!). У них є кошти по 500 тисяч американських доларів на рік розтринькувати на сімейні розваги, але немає коштів, щоб замінити в бібліотеках України книжки про Дзержинського, Кірова, Постишева та сотні інших катів, які планували, організовували й здійснили вбивство трьома голодоморами й масовими репресіями 20 млн українців. Від нинішньої провідної верстви не можна чекати добра Україні. Україну відродить інтелігенція нової формації, яка об’єктивно дозріває, щоб перебрати на себе відповідальність за долю нації.