Через окупацію українці не змогли створити власної держави ні в ХІХ, ні в ХХ століттях, зробили це аж в останньому десятилітті ХХ ст. Однак ця запізнілість на тлі європейських країн має вельми позитивний аспект.
Європу за цей час роз’їв раціоналізм, вона втратила релігійність, ідеали піднесення національних культур, філософії і духовного розвитку зблякли.
Людина має подвійну сутність: одна — тілесна, друга — духовна, від Бога. Змагання в європейській людині цих двох сутностей в ХХ ст., особливо в другій його половині, привело до явної перемоги першої сутності над другою. Матеріалізм перемагає ідеалізм. Символом часу стало максимальне задоволення матеріальних і тілесних потреб людини. Тенденція поширюється — від інтелектуального рівня до народних низів. Це називають демократизацією мистецтва, одначе вона є не чим іншим як примітивізацією його. Потурання тілесним насолодам призвело до легалізації збоченців і розпусти. Коли в Іспанії та деяких інших західних державах церква благословляє одностатеві шлюби, коли з гомосексуалістів знімають тавро ганьби і вони влаштовують свої публічні походи, коли в Польщі злягаються серед білого дня на вулиці і зауваження поліції оцінюють як замах на їхні права, коли нормальний шлюб втрачає ореол інтимної таємничості, а сім’я — освячену первинну клітину суспільства, то це наочні докази глибокої кризи християнства, кризи європейської цивілізації.
І той факт, що Україна перебувала на східному порубіжжі європейської цивілізації, обертається позитивом: моральна деградація у нас не зайшла так глибоко, як на Заході. У нас вона має характер радше тимчасового захоплення, аніж є наслідком поступової внутрішньонаціональної еволюції.
Широке розчарування середнього, особливо молодшого, покоління у християнстві і пошуки духовних джерел дедалі більше привертає увагу до національної дохристиянської історії та тодішніх духовних цінностей. Ці пошуки надихають. Вони дають надію на формування свого, відмінного від західно-європейського шляху культурного й духовного розвитку.
Консолідуюча сила нашого генетичного коду (про що сказано вище) та подолання християнського розриву людини з природою на шляху рідної національної (язичницької) віри (РУНвіри), переосмисленої на основі тисячолітнього досвіду як монотеїзму, дає нації біологічну і духовну єдність і силу. Сучасна космогонія не залишає місця для атеїзму, як і не дає підстав зводити поняття Бога до кількох світових великих релігій. Творець, котрий створив безмежний надзвичайно складний Всесвіт, дав змогу кожному народу через єднання з природою розвиватися власним національно-психологічним шляхом.
Усвідомлення своєї національної самості необхідне для збереження самих себе у тому вигляді, в якому впродовж тисячоліть відтворює нас власні географічний простір і генетичний код.
Українська раса
Чи хочемо ми, українці — люди білої раси? Стати іншими, ніж були досі, наприклад, чорними, жовтими, червоними? Випадки шлюбу українок з представниками інших рас свідчать про те, що не всі дорожать своєю білою расою, тому виголошую власну позицію: я всією душею виступаю за збереження українців як білої раси і категорично проти перетворення української нації на націю чорних, коричневих, сіро-буро-малинових!
Ця декларація потребує пояснення юридичного і політичного аспектів.
Як вирішує проблему рас Міжнародне і Національне право України? Міжнародні Конвенції, Пакти і Загальна декларація прав людини проголошують: всі права, передбачені цими документами, надаються громадянам незалежно від раси (кольору шкіри), статі тощо. Конституція України надає своїм громадянам права також незалежно від раси, кольору шкіри, статі тощо.
Українське право проголошує: в разі виникнення суперечності між національним і міжнародним правом вступає в дію міжнародне право (якщо Україна ратифікувала міжнародний документ, який регулює означену проблему). Жахливі наслідки застосування цього права західно-європейськими державами після Другої світової війни більш ніж очевидні: у Франції. Німеччині, Англії, Бельгії, інших європейських країнах представники інших рас організовують вуличні заворушення, чинять пожежі, руйнують магазини, перевертають автомобілі. Їм через комплекс меншовартості здається, нібито їх щокроку зневажають, вони вимагають фактично особливого до себе ставлення. Коли хтось із них звичайним чином опиняється без праці, це вмить витлумачують як дискримінацію на расовому грунті, піднімають неймовірний галас із зверненням до Міжнародного суду з прав людини та інших міжнародних організацій. Живучи у цих країнах, батьки виховують дітей у дусі ненависті до народу країни, яка дала їм прихисток. Приїжджі африканці й азійці зростають кількісно значно швидше за європейців, тому ці країни швидко втрачають свою національну самобутність. У цій неоголошеній расовій війні білі європейці програють іншим расам.