У сосновському концтаборі провів соціологічне дослідження на тему еволюції світогляду молодих російських політв'язнів. Позаяк закономірність виявляється у великому числі, я розпитав про зміну політичних поглядів у доволі великої кількості молодих росіян. Свідчення показали, що у табір вони приходять з демократичними ідеалами (вимагали права висувати по кілька кандидатів у депутати, багатопартійної системи, незалежних профспілок тощо), а років за три ставали шовіністами і палкими захисниками імперії Романових. За той же строк молоді українці зі Східної України засвоювали державницьку ідею і розв'язували собі дилему: включитися у боротьбу за свою державу і згноїти усе своє життя в тюрмі чи, розуміючи шляхетність боротьби за інтереси народу, пошкодувати самого себе, потихеньку відійти від активних діячів і спокійно прожити решту життя в сімейному затишному кубельці. У такому винятково активному плюралістичному середовищі для прозріння забамбулених офіційною пропагандою потрібно аж три роки!
Великим джерелом натхнення в табірному житті було спілкування з литовцями, естонцями та латвійцями. Особливо з литовцями. Від першого дня табірного життя до останнього року ув'язнення (коли 20 квітня 1987 року провів Б. Гаяускаса на заслання) я постійно мав їх собі поруч як добрих союзників і друзів.
1966 року до мордовських концтаборів привезли нову генерацію українських політв'язнів. Від 1966 року починається нова сторінка в історії політтаборів. Доти всі напрямки політв'язнів орієнтувалися на підпільні методи праці. Генерація 1966 року привезла орієнтацію на легальну працю. Доти зв'язків із закордоном боялися і не мали, нова генерація привезла зв'язки з демократичним Заходом і цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в'язні відстоювали й обгрунтовували відкрито свою «антисовітську» платформу, нова генерація відкрито й сміливо доводила свою правоту.
Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з адміністрацією, якого доти не було політв'язні збирають факти грубого порушення законів і прав в'язнів і передають їх до світової демократичної громадськості, а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору. Дух в'язнів ожив, і навіть старі люди підняли голови. Висока освіченість та інтелігентність нової генерації українських політв'язнів наповнювала гордістю всіх українців, навіть поліцаїв, і створювала дуже незатишну атмосферу для малоосвіченої адміністрації. Аби придушити пожвавлення, ЧК влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка, а також кількох із раніших політв'язнів (Святослава Караванського, Михайла Луцика та мене).
1968 року у Володимирському централі я познайомився з фактичним керівником Українського національного фронту (що його розгромила ЧК 1967 року) Зиновієм Красівським, одним із кращих синів сучасної України.
1970 р. у вересні з володимирської в'язниці мене перевезли до 3-го концтабору в село Барашево Мордовської АРСР.
10 грудня провели голодівку протесту проти порушення загальної декларації прав людини, поставили організовано вперше перед московською владою вимогу надати політв'язням окремий юридичний статус та вимагали перевести українців для подальшого відбування кари на Україну.
Адміністрація мордовських концтаборів виявилася неспроможною перетяти канали виходу інформації, і тому в липні 1972 року КДБ транспортував 500 найактивніших політв'язнів на Урал, щоб там повністю ізолювати їх від світу.
Змагання тривало.
На Уралі в Кучині 1973 року мав задоволення познайомитися з росіянином Єгором Давидовим, демократом послідовним аж до такої міри, що визнавав право України на відокремлення від Росії. Він належав до нового російського дисидентства. Воно відрізняється від попередніх російських політв'язнів значно більшою демократичністю, і це всіх неросіян дуже радувало.
1974 року Чусовський райнарсуд Пермської області засудив від українців мене, від литовців Є. Кудорку і від євреїв Д. Чорноглаза до ув'язнення у закриту володимирську тюрму за організацію страйку в кучинській 3-й зоні, до якого нас примусило побиття політв'язня українця С. Сапеляка.