— Він не мій приятель, — зашарілася я.
— А ви певні? — спитала Агата, уп’явши погляд у хромовану поверхню кавового автомата, немов у дзеркало.
— Так, впевнена, — сказала я вже жорсткішим тоном.
— У маленькій книзі може міститись велика таємниця, що здатна круто змінити світ. Ви — відьма. Кому, як не вам, знати про силу слова. І якби ваш вампір знав цю таємницю, ви йому були б непотрібні. — Погляд Агати раптом став зворушливий та співчутливий.
— Якщо Метью Клермону так потрібна ця книга, то він може замовити її сам. — Від думки про те, що, можливо, саме це він і робить просто зараз, мені чомусь стало лячно.
— Коли ця книга знову опиниться у ваших руках, — гаряче мовила жінка-демон, вхопивши мене за руку, — обіцяйте, що пам’ ятатимете: ви, відьми, не єдині, кому конче необхідно пізнати її таємниці. Демони теж мають до неї безпосередній стосунок. Пообіцяйте мені.
У її дотику я відчула панічний трепет і раптом усвідомила, що в приміщенні дуже жарко й велелюдно. Інстинктивно шукаючи очима вихід, я зосередилася на своєму диханні, щоб придушити перші симптоми синдрому «борись або ж тікай».
— Обіцяю, — невпевнено промимрила я, не надто добре розуміючи, що саме я обіцяю.
— От і добре, — з відсутнім виразом сказала Агата, відпустила мою руку і поволі відвела очі.
— Так люб’язно з вашого боку поговорити зі мною. — З цими словами вона знову уп’яла погляд у килим. — Ми ще побачимося. Пам’ятайте: є обіцянки, що важать набагато більше за інші.
Виходячи з кафе, я поклала чайник та чашку в сірий пластиковий контейнер зі сміттям і викинула пакет із-під бутерброда. Наостанок я озирнулася і побачила, що Агата читає спортивний розділ щоденної лондонської газети, залишеної викладачем історії.
За порогом книгарні мережі «Блеквел» я не побачила Міріам, але відчула на собі її погляд.
Поки мене не було, Сельден-Енд наповнився звичайними людьми; усі вони заклопотано займалися власною роботою і, здавалося, не помічали велелюдного зібрання створінь довкола себе. Я позаздрила їхньому незнанню і, взявши манускрипт, рішуче намірилася зосередитися на ньому, але натомість спіймала себе на прокручуванні подумки розмови з Агатою в кафе та подій останніх днів. На перший погляд, ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» не мали стосунку до того, що Агата Вільсон розповіла про його зміст. Цікаво, чому ж Метью Клермон та жінка-демон не замовили цей манускрипт самі, якщо він так їх цікавить?
Я заплющила очі, пригадуючи подробиці першої зустрічі з цією книгою, намагаючись укласти події останніх днів у певну схему. Я викинула з голови зайву інформацію й уявила проблему як загадку-мозаїку, розкладену на білому столі, й заходилася збирати докупи її різнокольорові компоненти. Та хоч як би я не тулила їх один до одного, цілісної картини не виходило. Я роздратовано відсунула крісло від стола і рушила до виходу.
— Чи будуть нові замовлення? — спитав Шон, приймаючи манускрипти у мене з рук. Я подала йому пишний букет свіжозаповнених смужок-замовлень. Шон усміхнувся, але нічого не сказав.
Перш ніж піти я мала зробити дві речі. Перша була справою ввічливості. Не знаю, як це їм вдалося, але вампіри примудрилися не дати натовпу створінь, що зібрався в Сельден-Енді, відволікти мене від моєї роботи. Відьмам і вампірам нечасто випадає нагода скласти одне одному подяку, але протягом останніх двох днів Клермон двічі захистив мене. Я твердо вирішила не бути невдячною або ж упередженою, як Сара та її подруги з медісонської відьомської спільноти.
— Професоре Клермон?
Вампір підняв голову.
— Дякую вам, — просто сказала я і, зустрівшись із ним поглядом, не відводила очей доти, поки він не поглянув убік.
— Нема за що, — пробурмотів він із легким здивуванням у голосі.
Друга справа була більш складною. Якщо я потрібна Метью Клермону, то він теж мені потрібен. Я хотіла, щоб він пояснив мені, чому «Ешмол № 782» приваблював до себе таку велику увагу.
— Можете звати мене Діана, — похапцем проказала я, побоюючись втратити самовладання.
Метью Клермон усміхнувся. На якусь часточку секунди серце моє спинилося. То був не звичайний стриманий усміх ввічливості, до якого я вже звикнула. Його рот розтягнувся мало не до вух, а все обличчя наче заіскрилося. «Господи, який же ж він гарний», — знову подумала я, і мені світ пішов обертом.
— Гаразд, — тихо мовив він, — але і вам доведеться звати мене Метью.
Я кивнула на знак згоди, відчуваючи, що серце і досі відбиває хаотичний ритм. Наче якась хвиля розтеклася моїм тілом, змиваючи рештки тривоги після несподіваної зустрічі з Агатою Вільсон.
Ніс Метью легенько смикнувся. Усмішка розпливлася по обличчю. Хай там що відбувалося в моєму тілі, він відчув це нюхом. Більше того, здавалося, він дав цьому явищу чітке визначення.
Я враз почервоніла.
— Приємного вам вечора, Діано. — Він навмисне розтягнув моє ім’я, смакуючи його як щось дивовижне й екзотичне.
— Доброї ночі, Метью, — відповіла я і похапливо ретирувалася.
Веслуючи того вечора тихими водами ріки, я спостерігала, як вечірня зоря перетворюється на сутінки і час від часу помічала на прибережній стежині розмиту димчасту пляму, котра трималася трохи попереду мене — немов якась темна зірка, що вела мене додому.
Розділ 7
О другій п’ятнадцять жахливе відчуття, що я потопаю, вихопило мене зі сну. Насилу виборсавшись із-під ковдри, силою сну перетвореної на заплутані водорості, я рвонула до світлішої води над головою. Та саме в цю мить, коли я майже вибралася, щось схопило мене за литку і потягнуло назад, на глибину.
Як це буває у кошмарах, я різко прокинулася, не збагнувши, що ж то вхопило мене за ногу. Кілька хвилин я лежала, дезорієнтована, тіло моє змокріло від рясного поту, а серце шалено гупало, відлунюючи у грудній клітці.
Нарешті я обережно сіла, спершись на подушку.
Із вікна на мене витріщалося якесь бліде обличчя з темними впалими очима.
Я не відразу здогадалася, що то моє власне відображення у віконному склі. Я насилу допленталася до ванни, і там мене знудило. Наступні півгодини я лежала, скрутившись калачиком на кахляній підлозі, клянучи Метью Клермона та іншу нечисть за свій тривожний стан. Нарешті я заповзла назад до ліжка і проспала кілька годин, а вранці насилу вбралася в спортивний одяг і зібралася на веслування.
Коли я підійшла до сторожки, охоронець поглянув на мене з неприхованим подивом.
— Невже ви зібралися веслувати в такий туман, докторе Бішоп? Якщо хочете знати мою думку, то ви палите свічку з обох кінців відразу. Чи не краще б добряче виспатися, га? До завтра ж ріка нікуди не дінеться.
Я замислилася на мить над порадою Фреда і похитала головою.
— Ні, так мені буде краще. До того ж цього тижня студенти повертаються на заняття, і річка кишітиме човнами.
На обличчі сторожа промайнув вираз сумніву.
Тротуар був слизький від вологи, тому я бігла повільніше, ніж зазвичай, бо мала зважати на погоду та втому після нічного кошмару. Мій звичний маршрут пролягав повз коледж Оріел та високу чорну браму між Мертоном та коледжем Святого Тіла. Від сутінків до світанку ця брама замкнена, щоб люди не ходили по луках біля річки, але перше, чого навчався кожен, хто займався веслуванням в Оксфорді, — перелізати через неї. Що я з легкістю й зробила.
Звичний ритуал спуску човна на воду. Коли відштовхувалася від пристані, я почувалася майже в нормі.
У тумані веслування стає схожим на політ. Сире повітря приглушує цвірінчання пташок та шерхіт автомобільних шин, але посилює плескіт весел об воду та легенький посвист вітру в закутках біля сидінь човна. Веслувальник не бачить берегів та інших знайомих орієнтирів, тож змушений плисти, керуючись лише власним інстинктом.
Сидячи в ялику, я вийшла на легкий розмашистий ритм, настроїла слух на найменші зміни плескоту весел, щоб визначити наближення до берега, а зір налаштувала на те, щоби вчасно помітити тінь зустрічного човна і уникнути зіткнення. У тому густому тумані раптом виникло бажання повернутися назад, але надто вже спокусливою була перспектива тривалої збадьорливої річкової прогулянки.