— Такого не було жодного разу, — відповіла я, на мить замислившись. — Принаймні мені так здається. Все, що треба, — це бути добрим слухачем. Насправді ніхто не може й не бажає зберігати свої секрети в абсолютній таємниці — навіть померлі. Люди повсюди залишають ключі та зачіпки, і якщо уважно придивитися, то їх можна знайти і скласти докупи.
— Ага, то ви історик-детектив? — виснував Клермон.
— Так. Але ставки у мене не високі. — З цими словами я відкинулася на спинку стільця, гадаючи, що інтерв’ю скінчилося.
— А конкретніше: чому ви обрали саме історію науки? — не вгамовувався вампір.
— Напевне, до цього спричинило бажання опонувати великим умам! — Я намагалася не балакати зайвого, говорити так, щоб моя відповідь звучала як завершальна і не тягнула за собою нового запитання. Але мені не вдалося ні перше, ні друге.
Клермон нахилив голову і заходився розбирати свою фортецю з захисним ровом.
Здоровий глузд підказував мені мовчати, але зав’язані у вузли ниточки моїх секретів якось послабнули самі собою, почали розв’язуватися.
— Мені хотілося дізнатися, чому люди у витвореній ними картині світу залишили так мало місця магії, — додала я. — Тому я бажала знати, що саме переконало їх у тім, що магія — малозначуща.
Вампір повільно підняв на мене свої холодні сірі очі.
— Ну, і як — дізналися?
— І так, і ні, — відповіла я з ваганням у голосі. — Я побачила логіку, до якої вони вдалися у своїх поясненнях, побачила безперспективність тих численних способів, якими науковці-експериментатори вперто руйнували віру в те, що навколишній світ — це місце, де існує непояснимо-потужна і всеохопна магія. Втім, кінець-кінцем вони зазнали фіаско. А магія нікуди не поділася. Вона терпляче чекала, поки люди переконаються в неповноцінності науки і повернуться до неї.
— Саме тому ваш вибір припав на алхімію.
— Ні, алхімія — це лише одна з ранніх форм експериментальної науки.
— Можливо. Але ж ви не заперечуватимете, що алхімії притаманна магія, — напосідав Клермон. — Я ж читав ваші праці. Навіть ви не змогли цього приховати.
— Тоді це наука з домішкою магії. Або магія з домішкою науки.
— І який варіант вам більше до вподоби?
— Не знаю, — виклично відказала я.
— Спасибі за відповідь. — Із виразу його обличчя я бачила, що він знає, наскільки важко мені про це говорити.
— Та нема за що. — Я відкинула з лоба пасмо волосся, почуваючись дещо знервовано. — А можна у вас іще дещо спитати?
Метью кинув на мене обачливий погляд, але кивнув.
— А чому ви зацікавилися моєю роботою в царині алхімії?
Спочатку він наче не хотів відповідати і вже збирався було відмахнутися від мого запитання, але потім передумав. Я ж виказала свою таємницю. І тепер його черга.
— Алхіміки теж намагалися знайти відповідь на запитання — навіщо ми у цьому світі. — Клермон був щирий — я бачила з виразу його обличчя, — але це ані на крок не наблизило мене до розуміння його інтересу до «Ешмола № 782». Вампір зиркнув на свій годинник.
— Якщо ви скінчили, мені вже слід відвезти вас до коледжу. Вам неодмінно захочеться вдягнутися тепліше перед тим, як піти до бібліотеки.
— Мені не стільки слід перевдягнутися в тепліший одяг, як помитися в душі, — відповіла я, підводячись, потім потягнулася, покрутила шиєю, щоб хоч трохи зняти хронічну заціпенілість. — А ще сьогодні ввечері маю йти на йогу. Бо у мене сидяча робота. Я багато часу проводжу за робочим столом.
Очі вампіра блиснули цікавістю.
— Ви займаєтеся йогою?
— Не уявляю без неї свого життя, — відповіла я. — Я люблю рух і люблю медитацію.
— Що ж, не дивно, — зауважив він. — Веслуєте ви так само — поєднуючи рухи з медитацією.
Мої щоки спалахнули рум’янцем. Виявляється, Клермон стежив за мною на річці так само пильно, як і в бібліотеці.
Метью поклав двадцятифунтову купюру на стіл і помахав рукою Мері. Вона помахала йому у відповідь, і вампір, легенько торкаючись мого ліктя, повів мене поміж столиків, зайнятих нечисленними завсідниками, що на цей час іще лишилися в кафе.
— А у кого ви займаєтеся йогою? — спитав він, відчиняючи мені дверцята свого авто.
— Я ходжу в оту студію, що на Хай-стрит. Мені поки не трапився наставник, який прийшовся б мені до вподоби, але я відчуваю, що незабаром це станеться, до того ж, як то кажуть, біднякам вибирати не доводиться.
У Нью-Гейвені було кілька студій, але Оксфорд у цьому сенсі сильно пас задніх.
Вампір всівся за кермо, повернув ключ і, акуратно здавши задом у найближчий проїзд, спрямував авто назад до міста.
— Там ви не знайдете такого рівня, який вам потрібен, — впевнено зазначив Метью.
— А ви теж йогою займаєтеся? — здивувалася я, на мить уявивши його масивне тіло, скручене у важку позу.
— Та трохи. Якщо хочете поїхати зі мною завтра на йогу, я зможу підібрати вас біля Гертфорда о шостій. Сьогодні вам доведеться змиритися зі своєю студією в місті, але завтра відвідаєте повноцінне заняття.
— А де ваша студія? Я зателефоную туди і спитаю, чи є в них заняття сьогодні увечері.
Клермон похитав головою.
— Сьогодні вони зачинені. А працює ця студія лише вечорами по понеділках, середах, п’ятницях та неділях.
— Я-а-асно… — розчаровано протягнула я. — А які вони — тамтешні заняття?
— Самі побачите. Це важко описати, — відказав Метью, ховаючи усмішку.
На мій подив, ми під’їхали аж до сторожки. Фред висунув голову, щоб подивитися, що то за авто зупинилося біля брами, а коли помітив табличку шпиталю Редкліфа, підійшов, щоб подивитися, у чому справа.
Клермон висадив мене з машини. Я спочатку помахала Фреду, а потім простягнула руку Клермону.
— Мені сподобався сніданок. Дякую за чай і компанію.
— Нема за що. Побачимося в бібліотеці.
Коли Клермон поїхав, Фред аж присвиснув.
— Гарненький автомобільчик, докторе Бішоп. То ваш приятель, еге ж? — Це було частиною його обов’язків — заради безпеки дізнаватися якомога більше про те, що відбувалося в коледжі й задовольняти свою ненаситну допитливість, яка була неодмінною умовою прийняття на роботу тутешніх сторожів.
— Та, начебто, — задумливо відповіла я.
У своєму помешканні я першим ділом витягнула десятидоларову купюру зі стосу американської валюти у портмоне. Конверт довелося шукати кілька хвилин. Я засунула купюру в конверт, написала адресу Кріса, великими літерами слова АВІАПОШТА і приклеїла в правому верхньому куті марку.
Кріс ніколи не забуде мені, що я програла йому парі. Ніколи.
Розділ 8
— Якщо чесно, то це авто — такий банальний вампірський атрибут!
Моє волосся буквально прилипло до пальців, потріскуючи та пострілюючи, коли я спробувала відсунути пасмо з лоба.
Клермон стояв, прихилившись до свого «ягуара». Як і завжди, вигляд у нього був бездоганний і невимушено-розслаблений. Навіть його спортивний костюм у сіро-чорних тонах мав такий вигляд, наче його щойно придбали в крамниці, хоча його крій не був такий бездоганний, як в того вбрання, яке він вдягав до бібліотеки.
Вигляд елегантного чорного автомобіля та не менш елегантного вампіра раптом спричинив у мене непоясниме роздратування. Сьогоднішній день виявився невдалим. У бібліотеці зламався книжковий конвеєр, і персоналу знадобилася ціла вічність, щоб принести мені манускрипти. Моя вступна промова досі була здебільшого в планах, і я вже з тривогою поглядала на календар, уявляючи собі натовп колег, що бомбардують мене незручними запитаннями. Жовтень вже на порозі, а конференція призначена на листопад.
— А ви гадаєте, мікролітражка була б кращим маскувальним варіантом? — спитав Метью, забираючи в мене циновку для йоги.
— Авжеж, ні.
В осінніх сутінках Клермон був кричуще схожим на вампіра, але старшокурсники та викладачі, що припливною хвилею котилися повз нього, впритул не помічали його. І якщо вони й справді не відчували і не бачили — ким був Клермон, авто й справді не мало істотного значення. У закутках душі я відчувала, як накопичується роздратування.