— Якщо ти збираєшся лишитися в Оксфорді, тобі треба менше бути на людях, — погодилася Ем. — Не буде нічого поганого в тім, що ти якийсь час посидиш вдома, щоб ситуація, якщо вона стане зовсім нестерпною, трохи розрядилася. Манускрипту в тебе нема. Є надія, що створіння поступово втратять до тебе інтерес і відчепляться.
Та ніхто з нас не повірив у реальність такого варіанта.
— Не збираюся я ні від кого тікати.
— Не переч нам, — сказала Емілі.
— Буду перечити. — «І я не збираюся демонструвати навіть дещицю боягузтва, якщо поруч зі мною буде Метью Клермон», — додала подумки.
— Він не зможе бути поруч із тобою кожну хвилину кожного дня, люба моя, — сумно мовила Емілі, зачувши мої невисловлені думки.
— Звісно, не зможе, — похмуро підтвердила Сара.
— А мені й не потрібна допомога Метью Клермона, я сама в змозі за себе постояти, — відказала я.
— Діано, той вампір захищає тебе не через своє добре серце, — зауважила Ем. — У тобі є щось таке, що йому потрібно. І ти маєш дізнатися, що саме йому потрібно.
— Може, його цікавить алхімія. А може, йому просто нудно.
— Вампірам не буває нудно, — суворо відказала Сара. — Особливо тоді, коли вони чують поблизу відьмину кров.
Я збагнула, що нічого не зможу зробити, щоби розвіяти упередженість своєї тітки. У мене з’явилася спокуса розповісти їй про заняття йогою, на яких я почувалася навдивовижу вільною від страху перед рештою створінь. Але то було ні до чого.
— Усе. Годі, — рішуче урвала суперечку я. — Метью Клермона я ближче до себе не підпускатиму, і можете не переживати через те, що я знову порпатимуся в якихось зачаклованих манускриптах. Але з Оксфорда я не поїду, і це моє рішення — остаточне.
— Гаразд, — погодилася тітка. — Але якщо ситуація погіршиться, то звідси ми мало що зможемо зробити, щоб допомогти тобі.
— Знаю, Саро.
— А наступного разу, коли тобі підсунуть щось магічне, поводься як відьма, якою ти і є насправді, а не як переполохана дурнувата людина. Не ігноруй це і не намагайся переконати себе, що то тобі просто ввижається.
Войовниче невігластво та навмисне ігнорування надприродного займали перші місця у Сариному списку найгірших пороків простих людей.
— Якщо тобі трапиться щось магічне, постався до нього з належною повагою, а якщо чогось не зрозумієш, звертайся до нас по допомогу.
— Обіцяю, — швидко погодилася я, щоб уже закінчити розмову. Та Сара ще не все сказала.
— Ніколи не думала я дожити до того дня, коли представниця роду Бішопів покладатиметься на захист із боку вампіра, а не на власні сили, — проговорила вона. — Напевне, моя мати в могилі перевернулася. Ось що трапляється, якщо відмовлятися від свого єства, Діано. Ти вскочила в халепу, і сталося це тому, що тобі здалося, наче ти зможеш не зважати на свою спадщину. А так не буває.
Різкість та в’їдливість Сари псували атмосферу в моїй кімнаті ще довго після того, як я поклала слухавку.
Наступного ранку я трохи розім’ялася, виконуючи вправи з йоги, і зробила собі чаю. Ванільно-фруктовий аромат подіяв на мене заспокійливо, він достатньо добре бадьорив, щоб я не задрімала вдень, бо потім би цілу ніч очей не скліпила. Я загорнула порцеляновий чайник у рушничок, щоб зберегти тепло, і понесла його до крісла біля каміна, де зазвичай віддавалася глибоким роздумам.
Заспокоєна звичним ароматом чаю, я сіла, спершись підборіддям на коліна, і почала неквапливо аналізувати минулий тиждень. І хоч який би його момент я не брала, я однаково поверталася до останньої розмови з Метью Клермоном. Невже мої зусилля втримати магію поза межами свого життя так нічого й не дали?
Коли раніше моя дослідницька робота наштовхувалася на якусь проблему, я зазвичай уявляла перед собою білий стіл, блискучий та порожній, а потім розкладала на ньому відомі мені факти у вигляді компонентів головоломки, які треба було скласти докупи. Це послаблювало напруженість і скидалося на гру.
От і тепер я вивалила на стіл усе, що назбиралося за минулий тиждень: «Ешмол 782», Метью Клермона, скороминущу увагу Агати Вільсон, відьмака у твідовому костюмі, мою схильність ходити із заплющеними очима, істот у Бодліанській бібліотеці, «Нотатки та загадки», які я у магічний спосіб зняла з полиці, і заняття в Аміри. Я перемішала ці яскраві шматочки і, з’єднавши декотрі з них, спробувала утворити осмислений малюнок. Утім, тут зяяло надто багато дір, тому загальна картина не складалася.
Інколи я брала навмання той чи інший факт, це допомагало інтуїтивно віднайти найголовніше. Уявивши, що торкнулася руками стола, я витягнула одну фігурку, сподіваючись побачити в ній «Ешмол № 782».
Але натомість на мене втупилися чорні очі Метью Клермона.
Чому ж цей вампір має таке важливе значення? Раптом шматочки моєї головоломки закружляли самі по собі, утворюючи схеми, які мені важко простежити. Я уявила, що ляснула рукою по столу — і шматочки припинили свій танок. У моїх долонях з’явилося знайоме відчуття поколювання.
Це вже було не схоже на гру. А на магію. І якщо це було так, то виходило, що я використовувала цей магічний прийом іще у школі, потім в університеті, й ось тепер — під час дослідницької роботи. Але не було в моєму житті місця для магії, і я рішуче відмовилася визнавати, що — хоч і мимовільно, — але постійно порушувала мною ж встановлені правила.
Наступного дня я увійшла до бібліотечного гардероба в звичний час, піднялася нагору, і, звернувши за ріг біля столика замовлень, внутрішньо приготувалася побачити ЙОГО.
Та Клермона в залі не було.
— Ви щось хотіли? — спитала Міріам неприємним дратівливим голосом, і підвелася, скреготнувши стільцем по підлозі.
— А де професор Клермон?
— Поїхав на полювання, — відповіла Міріам, неприязно блиснувши на мене очима. — До Шотландії.
«На полювання!» У мене клубок підкотився до горла.
— А коли він повернеться?
— Якщо чесно, то не знаю, докторе Бішоп. — Міріам схрестила на грудях руки і виставила вперед мініатюрну ніжку.
— А я думала, що він повезе мене сьогодні увечері на заняття йогою до Старої хатинки, — розгублено мовила я тихим голосом, похапцем намагаючись придумати причину припинити розмову.
Міріам обернулася, взяла зі стола ворсистий чорний оберемок. І кинула його мені. Я ледь встигла спіймати його на льоту біля свого стегна.
— Ви забули оце в п’ятницю в його авто.
— Дякую. — Мій светр зберігав запах гвоздики та кориці.
— Будьте уважніші зі своїми речами, — невдоволено пробурмотіла Міріам. — Ви ж відьма, докторе Бішоп. Тому давайте собі раду самотужки і не ставте Метью в скрутну ситуацію.
Я крутнулася на п’ятах, і, не кажучи ні слова, пішла забрати у Шона свої манускрипти.
— Все нормально? — спитав він, несхвально зиркнувши на Міріам.
— Просто прекрасно. — Я назвала йому свій звичний номер місця, а потім подарувала усмішку, щоб розвіяти його занепокоєння.
«Чого це Міріам так зі мною розмовляє?» — кипіла я гнівом, вмощуючись на своє робоче місце.
Мої пальці свербіли так, наче під шкірою у мене повзали сотні якихось комах. Між пальцями проскакували малесенькі зелено-сині іскри; вискакуючи з мого тіла, вони лишали за собою енергетичні сліди. Я стиснула кулаки і швидко сіла на них, щоби ніхто не помітив. Бо виходило негарно. Як і всі університетські викладачі, я присягнулася не заносити до Бодліанської бібліотеки вогню чи займистих речовин. Востаннє подібне трапилося зі мною у тринадцять — тоді довелося викликати пожежну команду, щоб загасити полум’я, що спалахнуло на кухні.
Коли палюче відчуття ослабло, я озирнулася довкола — і полегшено зітхнула. У Сельден-Енді я була сама-одна. Отже, свідків улаштованого мною феєрверку не було. Вивільнивши руки, я уважно придивилася до пальців та долонь — чи не залишилося там слідів надприродної активності. Енергія відходила з моїх пальців, і блакить розрядів вщухала, перетворюючись на сріблясто-сіре тло.