— Так, запрошувала, — стурбовано відповіла я. Сара та Емілі мали тверде переконання, що в голові у мене нарешті проясниться, і тепер, коли мене прийняли на штатну посаду, я ставитимусь до успадкованого чаклунства з усією серйозністю. Ніщо не могло похитнути їхнє надумане пророцтво, і вони завжди заінтриговано трепетали, коли я мала хоч найменший контакт із якоюсь відьмою.
— Але натомість я провела вечір у компанії з Еліасом Ешмолом.
— А хто це такий? — спитала Ем у Сари.
— Та отой померлий чолов’яга, що колекціонував книги з алхімії, — почулася приглушена відповідь Сари.
— Гей ви, я з вами розмовляю, чи з ким? — гукнула я в слухавку.
— І хто ж насмілився потурбувати твій спокій? — поцікавилася Сара.
Зважаючи на те, що мої співрозмовниці були відьмами, сенсу щось приховувати не було.
— У бібліотеці я натрапила на вампіра, якого раніше не зустрічала. Його звуть Метью Клермон.
На тому боці слухавки запала тиша — то Емілі подумки перебирала свою картотеку відомих представників нечистої сили. Сара теж трохи помовчала, зважаючи — вибухнути гнівною тирадою чи ні.
— Сподіваюся, його легше буде спекатися, аніж тих демонів, яких ти так полюбляєш до себе приваблювати! — різко кинула вона.
— Демони не турбували мене відтоді, як я кинула грати у виставах, — відказала я.
— Е, ні, був іще один демон, котрий проник за тобою до бібліотеки Байнеке, коли ти тільки-но розпочала свою роботу в Йєльському університеті, — нагадала мені Ем. — Він просто блукав вулицями — і надибав тебе.
— Він же був психічно неврівноважений! — заперечила я. Як і випадкове застосування чаклунства до зламаної пральної машини, той факт, що я привернула увагу поодинокого допитливого демона не міг, на мою думку, зараховуватися мені в пасив.
— Всяка нечисть тягнеться до тебе, немов бджоли на мед, Діано. Але демони і близько не стоять біля вампірів у плані небезпечності. Тому тримайся подалі від того Метью Клермона, — жорстко наказала Сара.
— А з якого дива я буду прагнути його компанії? — спитала я, інстинктивно торкнувшись пальцями шиї. — Між нами немає нічого спільного.
— Справа не в цьому, — відказала Сара, підвищуючи голос. — Відьмам, вампірам та демонам не можна сходитися. І ти це знаєш. Коли це відбувається, то звичайним людям легше нас виявити. Тому жоден демон чи вампір не вартий того, щоби наражати себе на такий ризик.
Єдиними істотами у світі, яких Сара сприймала всерйоз, були інші відьми. До звичайних людей вона ставилася роздратовано-поблажливо як до дрібних істот, сліпих до навколишнього світу. Демони були для неї як вічні підлітки, яким не можна довіряти. Вампіри ж у її ієрархії нечисті стояли набагато нижче котів і, принаймні, на одну сходинку нижче звичайних дворняг.
— Ти вже розповідала мені про правила, Саро, — нагадала я.
— Але не кожен дотримується правил, мила моя, — зауважила Ем. — Що він від тебе хотів?
— Сказав, що цікавиться моєю науковою роботою. Але він — не науковець, тому в це важко повірити, — відповіла я, нервово смикаючи пальцями стьобану ковдру на ліжку. — До речі, запросив мене на вечерю.
— На вечерю? — здивовано запитала Сара.
Емілі розсміялася.
— У ресторанному меню мало страв, котрі сподобаються вампіру.
— Але я впевнена, що більше його не побачу. Якщо вірити його візитній картці, він керує роботою аж трьох лабораторій і обіймає посади на двох факультетах.
— Що ж, для вампірів це типово, — задумливо промимрила Сара. — Таке буває, коли маєш у розпорядженні майже необмежений час. І облиш смикати ковдру, бо скоро дірку в ній просмикаєш. — Тітка, вочевидь, увімкнула свій відьмацький радар на всю потужність і тепер не лише чула мене, а й бачила.
— Не схоже, що цей вампір цупить гроші у підстаркуватих жінок і проциндрює чужі статки на фондовому ринку, граючи на курсах акцій, — відказала я. Тітці завжди не давав спокою той факт, що вампіри мали репутацію казково багатих істот. — Він займається біохімією, а ще — якоюсь лікарською діяльністю; його цікавить мозок людини.
— Все це справді дуже цікаво, Діано, але що він від тебе хотів? — моє роздратування Сара урівноважила своєю нетерплячістю — всі відьми з роду Бішопів прекрасно володіли цією комбінацією захисних ударів.
— Не до ресторану сходити, ясна річ, — сказала Емілі з упевненістю в голосі.
Сара пирхнула.
— Він щось хотів. Вампіри та відьми не ходять на побачення. Звісно, якщо він не хотів повечеряти тобою. Вампіри більше за все полюбляють смак відьмацької крові.
— Може, йому просто стало цікаво. А можливо, йому справді подобається твоя наукова робота, — зауважила Ем із таким сарказмом у голосі, що я мимоволі розсміялася.
— Цієї розмови між нами не було б, якби ти застосувала хоч якісь елементарні засоби безпеки, — суворо мовила Сара. — Наприклад, захисне закляття, чи вдалася до своїх талантів провидиці, а також…
— Я не збираюся користуватися магією чи чаклунством, аби дізнатися, навіщо вампір запросив мене на вечерю, — твердо відказала я. — Про це навіть мови не має бути, Саро.
— Тоді не телефонуй нам і не питай у нас порад, якщо ти не бажаєш їх чути, — гнівно відрізала тітка, відома своєю вибуховою вдачею. І поклала слухавку, перш ніж я встигла їй відповісти.
— Сара дуже за тебе турбується, ти ж знаєш, — вибачливо мовила Емілі. — І їй незрозуміло, чому ти не бажаєш вдатися до власних талантів хоча б для самозахисту.
Я вже колись пояснювала їм: бо мої таланти потягнуть за собою небажані наслідки. І спробувала пояснити ще раз.
— Це небезпечна справа, Ем. Сьогодні я захищу себе від вампіра у бібліотеці, завтра захищу себе від незручного запитання на лекції… І невдовзі почну свідомо підбирати такі теми досліджень, які неодмінно — а я знатиму це наперед — забезпечать мені отримання грантів. А мені важливо, щоб я здобула репутацію самотужки. Якщо я почну користуватися магією, то мій успіх вже не належатиме повністю мені одній. Я не хочу бути ще однією відьмою з роду Бішопів.
Я була розтулила рота, щоб розповісти Емілі про манускрипт «Ешмол № 782», але щось змусило мене змовчати.
— Та знаю, знаю, дорогенька, — заспокійливо мовила Ем. — Я все прекрасно розумію. Але Сара не може не турбуватися про твою безпеку. Ти — єдина рідня, яка у неї лишилася.
Я провела руками по волоссю, і мої пальці завмерли на скронях. Ці розмови завжди змушували мене згадати про батька й матір. Я завагалася, бо мені не хотілося розповідати про тривожне відчуття, яке не давало мені спокою.
— Що? Ти щось хочеш сказати? — спитала Емілі, інстинктивно відчувши мій неспокій.
— Він звідкись знав моє ім’я. Я його ніколи раніш не бачила, але він знав, хто я.
Ем швидко перебрала можливі варіанти.
— Може, він бачив твоє фото у твоїй останній книзі?
Я з полегшенням зітхнула, навіть не усвідомлюючи, що аж дух затамувала.
— Та отож. Напевне, так воно й було. Просто я раніш не докумекала. От дурепа! Передай Сарі мій поцілунок, добре?
— Аякже. І все ж таки, Діано, будь обережна. Цілком можливо, що англійські вампіри поводяться з відьмами не так чемно й виховано, як американські.
Я всміхнулася, пригадавши уклін, із яким Метью Клермон зі мною попрощався.
— Гаразд, буду. Але не турбуйтеся. Скоріш за все, я його більше не побачу.
Емілі промовчала.
— Ем, що таке? — спитала я її.
— Та нічого. Я б не робила такого висновку. Час покаже.
Ема не мала таланту провидиці, яким славилася моя мати, але щось не давало їй спокою. Переконати іншу відьму в справедливості своїх лихих передчуттів було справою майже безнадійною. Тому Емілі й не сказала мені про свої побоювання стосовно Метью Клермона.
Поки що не сказала.
Розділ 3
Вампір сидів у затінку критого аркового мосту над Нью-Коледж-лейн, що з’єднував частини Гертфордського коледжу. Спиною він прихилився до кам’яної стіни однієї з новіших будівель коледжу, а ногами вперся в дах мосту.