Ален вибачливо похитав головою.
— Він не в найкращому гуморі.
— Схоже, що так воно і є, — сказав Метью, похнюпившись. — Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.
Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років. Колись він допомагав мені впоратися з моїми привидами й страхами, і тепер я мала зробити те саме для нього. А потім я збиралася піти до ліжка, де планувала вилежуватися аж до Різдва.
— Ходімо, — рішуче кинула я, підбираючи свої спідниці.
Сеп-Тур був надто старовинним, щоб мати такі сучасні зручності, як коридори, тому ми пройшли крізь аркові двері праворуч від каміна до кутка кімнати, яка згодом перетвориться на гранд-салон Ізабо. Зараз ця кімната ще не була напхана меблями, а натомість прикрашена з таким же аскетизмом, який я бачила скрізь у Франції під час своєї подорожі. Важкі дубові меблі не так просто було мимохідь поцупити, і вони навіть були спроможні пережити незначні пошкодження, отримані під час бою, про що свідчив глибокий рубаний слід, залишений на поверхні скрині. Звідти Ален провів нас до кімнати, де колись ми з Ізабо снідали серед жовтавих теракотових стін за столом, заставленим керамічним посудом та важкими срібними ножами й виделками. Нині ж ця кімната, маючи лише один стіл та крісло, була жалюгідною подобою отої, сучасної. На поверхні столу були папери та писарські причандалля. Часу оглянути кімнату ретельніше я не мала, бо ми вже почали підніматися зачовганими сходами до незнайомої мені частини шато.
На широкому майданчику сходи раптом урвалися. Ліворуч перед нами відкрилася довга галерея, що містила химерний асортимент всіляких приладів та штукенцій, годинників, зброї, портретів та меблів. На мармуровій голові якогось стародавнього божества невимушено красувалася погнута золота корона. Із її центру мені поблажливо підморгував криваво-червоний рубін завбільшки з яйце.
— Сюди, — сказав Ален, жестом руки запрошуючи нас до наступної кімнати. Там були ще одні сходи, які вели угору, а не вниз. Із кожного боку зачинених дверей виднілися кілька незручних ослонів. Ален зупинився, мовчки й терпляче чекаючи реакції на наш прихід. І вона не забарилася — у вигляді єдиного латинського слова, що прозвучало крізь товстий шар дерева:
— Introite.
Метью аж сіпнувся, зачувши його. Ален стривожено поглянув на нього і штовхнув двері. Вони тихенько розчинилися, повернувшись на міцних, добре змазаних завісах.
Напроти дверей, повернувшись до нас спиною, сидів чоловік із блискучим волоссям. Навіть у сидячому положенні було видно, що він доволі високий, з широкими плечима атлета. По паперу шкрябала ручка, витворюючи безперервну високу ноту, що гармонізувалася безперервним потріскуванням дров у каміні та завиванням поривчастого вітру надворі.
До цієї музики додалася басова нота:
— Sedete.
Тепер настала моя черга сіпнутися. Цього разу розчинені двері не пом’якшили звуку, і тому голос Філіпа пролунав так, що у мене аж у вухах задзвеніло. Цей чоловік звик, щоб йому підкорялися без зайвих запитань. І ноги понесли мене до одного з двох приготованих крісел, щоб сісти у нього, як було наказано. Я вже встигла зробити аж три кроки і лише тоді здогадалася, що Метью й досі стоїть на порозі. Я повернулася до нього і взяла за руку. Метью стояв, спантеличено опустивши очі й явно намагаючись відігнати від себе спогади.
За кілька секунд ми перетнули кімнату. Я вмостилася у кріслі, отримавши обіцяну дірчасту металеву жаровню під ноги та вино. Співчутливо поглянувши на нас і кивнувши, Ален вийшов. І ми стали чекати. Для мене це чекання було важким, а для Метью — нестерпним. Його внутрішня напруженість увесь час зростала, аж поки він не почав тремтіти, переповнений придушеними емоціями.
На ту мить, коли його батько нарешті засвідчив нашу присутність, мої тривога та напруження вже підібралися небезпечно близько до поверхні. Я витріщалася на свої руки, гадаючи, чи достатньо вони сильні, щоб задушити Філіпа, коли на моїй схиленій у поклоні голові розквітли дві страшенно холодні точки. Піднявши підборіддя, я виявила, що дивлюся прямо в рудувато-коричневі очі грецького божества.
Коли я вперше побачила Метью, то моїм початковим інстинктивним бажанням було тікати. Але Метью — хоч яким би великим та приголомшуючим він не здавався того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці — Метью й близько не здавався наскільки потойбічним, таємничим та надприродним. І не тому, що Філіп де Клермон був потворою. Навпаки. Якщо пояснювати по-простому, то він був найбільш вражаючою істотою, яку я коли-небудь бачила — і серед надприродних істот, і серед протиприродних, і серед демонічних, і серед людських.