Коли наступного ранку двері моєї кімнати рвучко розчинилися, я побачила Метью, що стояв, прихилившись до кам’яної стіни. Судячи з його стану, йому теж не вдалося анітрохи поспати. Він ураз скочив на ноги на втіху двох дівчат-служниць, які захихотіли позаду мене. Їм іще ніколи не доводилося бачити його таким: пожмаканим та скуйовдженим. Його обличчя затьмарювала похмура гримаса.
— Доброго ранку, — сказала я, ступаючи вперед і погойдуючи яскраво-червоними спідницями. Як і ліжко, в якому я спала, служниці та майже все, чого я торкалася, ця одіж належала Луїзі де Клермон. Сильний задушливий запах цибету та троянд, поширюваний декоративними завісами, які оточували ліжко, всю ніч не давав мені спати. Я глибоко вдихнула холодне чисте повітря і вловила в ньому слабкий аромат конюшини та кориці, який, безперечно, ішов від Метью. Щойно я відчула цей аромат, як частина втоми враз покинула моє тіло, і я, заспокоєна його звичністю, іще глибше закуталася в чорну шерстяну мантію без рукавів, яку дівчата накинули мені на плечі. Ця мантія нагадала мені про мої наукові регалії і водночас захистила від холоду.
Обличчя Метью дещо просвітліло, коли він притиснув мене до себе і поцілував зі своєю захоплюючою одержимістю кожною деталлю. А дівчата-служниці все хихотіли й підбадьорювали його своїми ремарками. Раптом я відчула своїми литками подув холодного повітря — то додався іще один свідок нашого поцілунку. Ми перервали поцілунок.
— Ти вже надто дорослий, щоб проводити всю ніч у передпокоях, Маттеусе, — прокоментував його батько, просовуючи з сусідньої кімнати свою рудувато-каштанову голову. — Дванадцяте сторіччя тобі, бач, не підходило, і ми дозволили тобі цілком заглибитися у поезію. Благаю, приведи себе в порядок, щоб можна було показатися на люди, і відведи Діану униз. Від неї тхне, як від вулика в розпал літа, тому челядь не відразу призвичаїться до її запаху. Нам не потрібне випадкове й трагічне кровопролиття.
— Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! — мовив Метью, беручи мене за лікоть. — Ми — подружжя.
— Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. — І, скептично похитавши головою, Філіп зник.
Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.
— Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.
Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.
Метью сторожко окинув поглядом кімнату.
— Не треба було нам сюди приходити.
— І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, — сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.
— Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. — Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.
— Тільки не Мілан. — Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.
— Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, — стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.
Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.