– Я хочу бачити жінку, – перебив його Іван.
– Блін, а я шо її з’їв, чи шо? Он вони йдуть.
До кола і справді зайшли Біда і Марія. У його руках був Іванів портфель. У тому портфелі лежало багато різних документів, переважно ксерокопій. Іван завжди возив їх у машині, не знаючи, де й коли зможуть придатися.
– Де ви так довго?! – гаркнув Нед.
– Шукали…
– Ага, н-на, шукали.
Біда обурився.
– Стапе! А ти шо мені пред’явити хочеш? Я шо, по-твоєму, бєзпрєдєльщик, чи шо? Нє, ну я б не проти, канєшно, але по обоюдному… ти пойняв, да?
– Короче, – перебив Нед. – Принесли?
– Усі документи там, у портфелі, – втрутилася Марія. – Навіть ті, що пан Михайло підписався…
Івана насторожили Маріїні слова. Він враз згадав собі, що всі документи з Майдану були у зеленій папочці, яку він ледь не забув і яка лежала не у портфелі, а у Маріїній сумочці. І ніякий «пан Михайло» йому документи не підписував… Він знав тільки одного пана Михайла – майора міліції!
Треба було потягнути час.
– Я мушу перечитати документи, потім підпишу, – сказав Іван.
– Ти шо, казьол, оборзів! – рявкнув Лихо і вдарив Івана ногою.
– Тихо! – спинив Нед. – Нехай читає! Це ж принципово: тільки ідіот підписує, не перечитавши! А ти, Ваня, мудрий мужик! Розумієш, були б зараз 90-ті… Але зараз не то – працювати нема з ким, кругом одні дебіли! Ну подивись на них – яку роботу їм можна поручити?!
– Альо, гараж! – обурився Лихо, але Нед тільки відмахнувся від нього:
– Нам потрібні нормальні люди, розумні, тому не тупи, братан…
Нед подав документи, ліхтарик, і Іван став усе ретельно розглядати. Марія принишкла біля нього. Бандюки затихли, чекали. Раптом у Неда задзвонив мобільний.
– Альо… Да… Та ну на… Зрозумів.
Нед заховав телефон, мовив Лихові:
– Дай ствол!
Той подав. Нед раптом схопив Марію за волосся, притяг до себе і приставив пістолет до скроні. Іван стрепенувся, але тут же перед ним блиснув ніж Лиха.
– То ти, сука, мусарів визвала?!
Вона не відповіла, натомість підбіг Малий.
– Шо таке?
– Сюда наряд їде. Бистро метнулися, підігнали «дев’ятку», а мінівен нахєр в кювет! Рухом!!!
Вони побігли, лишивши Івана й Марію з Недом.
– Підписуй, урод, а то зараз я їй мозги з голови виб’ю!
Іван підвівся, відкинув геть документи.
– А ти в мене стріляй, гнида. Ну, чого чекаєш?
– Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!
– Іване! – крикнула Марія, але той ступив іще крок уперед. Раптом десь удалині почулися звуки міліцейської сирени.
– Пусти її! – гримнув Іван.
«Тільки без мокрухи», – повторив сам собі Нед, а тоді перевів пістолет на Івана:
– Підписуй!
– Пусти її кажу, бо тут тобі і смерть!
– Фак!
Він вистрелив. Марія скрикнула і смикнулася у бік свого чоловіка. Та було пізно: Нед вистрелив іще двічі, Іван хитнувся і впав горілиць. Марія кинулася до нього. Нед іще хотів пальнути, тільки у його пістолеті скінчилися набої, а сирени вже вили зовсім поруч.
– Фак! – знову крикнув Нед.
Все, що він зробив, – це підхопив свої документи, Іванів портфель і розчинився у пітьмі, так що чути було тільки, як рвонула польовою дорогою «дев’ятка».
Марія не могла у все це повірити. Її душа, захлинаючись від болю, ніяк не могла цього стерпіти й усвідомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тільки сльози ті не текли; одні прокльони підіймалися до самого неба. Хитаючись, наче п’яна, вона пішла полем, рвучи на собі волосся…
Розділ 7
Михайло
Світало. На сході небо було червоним: невідомо, чи то на вітер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячні промені освітили поле під Городком, чорну дорогу, голі дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогоріч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потепління, нема уже тієї зими, що колись…
Іванове тіло підвезли на каталці до «швидкої» і з гуркотом закинули всередину. Двоє лікарів і сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, і «швидка» рвонула з місця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.
Траса уже не була такою пустельною: водії проїжджали повз місце пригоди і з цікавістю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слідчі з експертами. Місцевий дільничий інспектор уже був на місці, стояв біля тих кущів і оглядав місце трагедії, інші хлопці посідали у машини, щоб зігрітися: все-таки не май місяць. Чекали прокурорських.