– Так. Добре. Зрозуміло, згортайтеся. Уже виїжджаю.
Михайло допитливо поглянув на нього, слідчий поплескав його по плечу.
– От бачиш, полапали твоїх розбійників. Операція «Перехват» у нас працює бездоганно, так що готуй дірочку на кітелі – медаль отримаєш.
– Хто? – коротко спитав майор.
– Шпана якась.
– Шпана з ТТ не стріляє. Треба далі рити…
Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.
– Зараз така молодьож пішла, що не тільки з «тетешками»… Вони вже зізналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлів допитати.
Недоля уже хотів іти, як Михайло поклав йому руку на плече.
– Я з тобою, а то знову не тих посадите.
– Не бикуй, Міша… Слухай, а в тих потерпілих діти були?
– Син. П’ять років.
– От суки. Ну, нічого, зараз вони в моїх руках заспівають. А ти, Міша, давай тут закругляйся і їдь додому. Тобі виспатися треба.
Недоля швидким кроком пішов до машини, майор провів його поглядом.
– Скільки разів можна казати: не Міша я – Михайло…
Розділ 8
Марія
Я не знала, куди себе маю подіти. Отак і блудила понад берегом нашого ставу, вимішуючи болото своїми чобітками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так і ходила, ніби неприкаяна, перетворюючись із гарної стильної молодої жінки на відьму, від якої годні були жахатися люди. Але тут нікого не було. Ближче до обіду почав здійматися вітер. Він потривожив озерну гладь і погнав легеньку хвилю. За вітром придибав і дощ. Холодний нудний грудневий дощик, від якого на душі ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечі й намагалася рушити далі, щоб знайти прихисток, але озеро і далі тримало мене.
Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летіли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Він усе стоїть і стоїть перед очима: та посмішка, добрі щирі очі, зморшки на чолі, чорні брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але він віддаляється, ніби граючись…
Вітер здійнявся ще сильніший, передвіщаючи бурю, – вода на озері враз потемніла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усі небесні сили. Мені б зараз піти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетіла чутка: усі перестрашені, шукають…
Я заплющила очі і пішла далі понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша ніч… Орфей, Еврідіка…
– Я піду за тобою до пекла, – згадалась обіцянка – й очі враз залилися гіркими слізьми, а ноги, підкошуючись, понесли далі.
Стемніло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Переді мною, просто у крутому схилі, була викопана яма. Колись її було забито дошками, але з часом дошки погнили… Мені розповідав Іван, що в дитинстві вони лазили по тих ямах, які, насправді, й не ями, а підземні ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованість і загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лізли…
Підземний хід дихав на мене холодом крізь прогнилі дошки, звідти чулося щось подібне до стогону. Вітер, протяг… А може, то душі, які спускаються з землі у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» і, не довго думаючи, заходилася руками виривати ті дошки, ламаючи нігті та здираючи шкіру до крові. Нарешті я встала, важко дихаючи. З поранених пальців текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на голові мокре від дощу. На мене дивився лаз на той світ: він кликав мене до себе, запрошуючи завітати до пекла. Я набрала повітря у легені, видихнула – і полізла просто йому в пащеку…
Це тільки з першого погляду хід був широким. Чим далі я просувалася всередину, тим він ставав усе вужчим, так що я лізла все глибше і глибше, звиваючись, ніби змія. Присвічувала собі ліхтариком з мобільного. Назад мені вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цій ямі, але тоді я про це не думала, а лізла вперед. Мені двічі доводилося розгрібати руками завали, при цьому стогнучи з болю та відчаю. Розгребла – полізла далі. Усе вперед і вперед.
За якийсь час хід почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колінах. А згодом і на ноги встала, пішла, навіть не пригинаючи голови. Так я йшла і йшла, присвічуючи собі. Хід переважно ішов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розійшлася на три боки. Куди ж мені піти? Почала вивчати все докладно і раптом зауважила ще один хід – четвертий. Він вів донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, мені саме туди і треба.