Лізти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя мені дихав холодний і мокрий сморід. Ліхтарик на телефоні почав мигати – сідала батарея…
Коли я нарешті прийняла горизонтальне положення, то пролізла ще кілька десятків метрів, а тоді враз відчула під руками каміння, а над головою – порожнечу. Присвітила – склепіння, викладене з каменю, як і стіни, було високо, так що сміло можна було ставати на ноги. Встала. Пішла, шаркаючи глухо черевичками об підлогу. Зупинилася. Мій ліхтарик намацав попереду якісь дивні ніші. Підійшла ближче, придивилася – на них лежало щось схоже на людські тіла. Мені б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тільки чогось не верещалося…
На ніші й справді лежав чоловік, закутий у лицарські обладунки. Уже пізніше я зауважила меч, що стримів просто у кам’яному склепінні, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько підняла забороло його шолома… Рука враз відскочила. Не може бути… Я знову подивилася на обличчя лицаря – то був мій Іван! Хоча ні: досить схожий, та не він. Пішла далі, розглядала. Усі вони були однакові на вигляд, у латах, усі надто схожі один на одного, ніби й справді брати. Та мого чоловіка між ними чогось не було. Я б його впізнала одразу… Мій ліхтарик світив усе слабше, тож я додала ходи. Перебігала від однієї ніші до іншої, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рідне. Усі вони були подібні до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жаліючи своїх ніг, я бігала, кидалася від одного лицаря до іншого, не пропускаючи жодної ніші. Їх тут були сотні, тисячі. Я втомилася. У мене страшенно боліли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кілька останніх ніш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, проґавила…
Я підійшла до останньої. О Боже!.. Так, це був він. Його лице було спокійним, очі заплющені. Я підійшла, посміхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Ліхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусібіч, душить, забирає повітря. Тільки мені уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тій же ніші просто поруч зі своїм чоловіком, пригорнулася до нього і затихла. Думала – померла, однак серце моє билося. Навіть через усі ці грубезні обладунки, що були на моєму Іванові, я відчувала, що його серце стукає також. Мені навіть здалося, що тепло від мого тіла передавалося до нього. Я мала його зігріти, а тоді він встане!
– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно і страшно. Тільки не смердить смолою і сіркою, як у пеклі. Це вже добре. Зараз трохи тебе зігрію – і ми почнемо вибиратися звідси. Навпомацки підемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…
Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своїх долонях його руку. Від усього цього я думала, що божеволію. Чи я заснула, чи лише зімкнула повіки – не згадаю. Тільки коли я знову розплющила очі, навкруги було світло, мов удень. Хто ж тут так яскраво світить?
– Вона мужня жінка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.
– Так, – погодився другий. – Тільки це справи не змінює. Їй написано жити і виховувати сина. Іван же має лишитися тут.
Я підвела голову, роздивлялася навкруги, та нічого не бачила – власники голосів лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з ніші, впала на землю долілиць.
– Благаю вас, хто б ви не були, допоможіть мені!
Переді мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки і допомогли підвестися. Я враз відчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловіка, взяла його за руку.
– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.
Я схопила його за руку і спробувала стягнути з ніші, тільки він у цих обладунках був такий важкий, що я його і з місця зрушити не змогла.
– Допоможіть, благаю вас! – попросила.
Вони мовчали. Я озирнулася, тоді встала перед ними на коліна, склала руки. Хотіла щось говорити, тільки мій язик так і не зміг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я і лишилася навколішках… Тим часом ангели перезирнулися.
– Треба дати їй шанс, – мовив перший.
– Не думаю. Усі знають, що проти Долі не попреш.
– Вона попре. У неї велике серце. Жінок, які б так любили, дуже мало. Тож Марія заслужила на ще один шанс.
Якийсь час було тихо. Тоді перший голос знову сказав:
– Ти ж розумієш, що тебе… нас чекає, коли вона програє.
– Коли ж переможе, то це буде і наша перемога!
Знову мовчанка.
– Я проти, – знову озвався перший. – Але рішення за тобою.
Я усе чула і розуміла. Хвиля радості так мене накрила, що я аж знепритомніла і знову впала долілиць на камінь, тільки цього разу не забилася: мене ніби підхопила якась сила.