– Ясно, – мовили всі троє, Нед же продовжив:
– До хати йти не треба, на трасі лупонемо: він зараз до Києва виїжджає.
– Звідки інформація? – знову спитав Лихо.
– Телефон його вже давно на прослушці, та й інформації назбиралося. Форму ДПС взяли?
– Ображаєш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.
Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.
– Алло. Зрозумів.
Він сховав телефон до кишені.
– Об’єкт виїхав. По конях!
Усі четверо зірвалися і попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.
Розділ 5
Марія
Світло від фар розрізало нічний морок, освітлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотілося товктися у дворі, тим більше виїжджати у далеку дорогу. У голові була тепла ковдра і м’якенька подушка, холод проймав розніжене такою думкою тіло до кісток, змушуючи щільніше тулитися у куртку.
У машині було темно, лише світилися зеленкуваті вогники на панелі, мирно гуділа пічка. Ми їхали мовчки, мій Іван повністю зосередився на дорозі, тримаючи обома руками кермо та час від часу перемикаючи важіль коробки передач.
Дороги в нас не дуже, тому наш мінівен їхав поважно, притишував хід, коли треба було переїхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тільки вантажилися в неї усією родиною, а й пакували сюди купу всякої всячини. Особливо полюбляли гуртом виїжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставі улітку можна гарно відпочити.
Оминувши вокзал та виїхавши на Перемишлянську вулицю, звернули ліворуч. За комарнівським поворотом дорога різко пішла вниз, аби потім піднятися вгору.
– Розкажи щось цікаве, – попросила я чоловіка, а то тривога знову підкрадалася, ставало чомусь не по собі.
І він розповів перше, що упало на розум:
– Колись оцієї вулиці Перемишлянської не було. Де зараз ресторан, універмаг, автобусна зупинка – тягнулися глухі багна вздовж Верещиці. Отут, зліва, ще до війни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далі, на початку Майдану Гайдамаків праворуч, був готель і ресторація. Той пам’ятник Шевченкові, що стоїть на майдані, було встановлено 24 серпня 1971 року, рівно за двадцять років до здобуття незалежності…
Він говорив і говорив рівним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цікавився. Городок ще спав, підморгуючи нам численними рекламними вивісками. Їдучи центром міста, ми бачили тільки кількох перехожих, які поспішали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожнє покриття було трішечки кращим, тож наш мінівен пішов упевненіше. Біля церкви Святих Володимира і Ольги перехрестилися, просячи щасливої дороги, і скоро виїхали з міста.
Тепло всередині салону, що йшло від пічки, мирне гудіння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокій, так що я втопилася у своєму кріслі і заплющила повіки. Спокою мені не давав тільки голубенький вогник, що блимав мені просто в очі. Я уважніше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.
– Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплює режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знімаєте на цю камеру у салоні? Сподіваюсь – нічого непристойного?
– Маєш на увазі порно? – спитав Іван, не відриваючи погляду від дороги. – Нє, я вже з того віку виріс. Хоча… Ти знаєш, коли тебе затримує даішник, то інакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я і фіксую все на плівочку. Коли інспектор бачить мою камеру, тікає, як щур від світла.
Ми саме проїжджали повз Кізєнку – місце доволі неприємне, пустельне, куди звозилося сміття з усього міста. Раптом Іван почав збавляти швидкість, обличчя його спохмурніло.
– На тобі: про вовка промовка.
На дорозі стояв інспектор ДПС і паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися і перед тим, як інспектор встиг підійти, Іван увімкнув свою камеру.
Він виріс із темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подібного й чекала, але все одно здригнулася з несподіванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.
– Добрий вечір, сержант Ковальчук.
Враз у салоні потягло холодом: чи то вітер прорвався крізь прочинене вікно, чи то так повіяло страхом від цього сержанта зі скляними очима.
– Добрий вечір. Що сталося? – суворо запитав мій чоловік.
– Нічого. Тут аварія, вийдіть, будь-ласка, з машини, треба людині допомогти.