Автомобіль звернув в алею фінікових пальм і зупинився коло великого двоповерхового будинку.
На ліжку біля вікна лежав сеньйор Луїс. На білій подушці чітко окреслювалось його пещене гордовите обличчя з маленькими вусиками й чорним клинцем борідки.
— День добрий! — привітався лікар.
— Здрастуйте, сеньйоре! — відповів господар, уперше повеличавши так Уолтера, — до цього він називав його просто Кроуменом. — Ви, мабуть, здивовані, чому я покликав вас. Справа в тому, що я серйозно захворів і хочу, щоб мене оглянув молодий і здібний лікар.
До мене дійшли чутки, що ви бунтівник і заколотник. І я подумав: ось здібна людина. Тільки той, хто відчуває, що, незважаючи на бідність, він чого-небудь вартий, бунтуватиме.
Він говорив, граючи у відвертість.
— Я сподіваюсь, що ви — людина скромна і вмієте берегти таємниці своїх пацієнтів. Лікар Вальєрос цим похвалитися не міг.
«Ага, ось ще одна причина!»
— Дозвольте насамперед оглянути вас, — запропонував Уолтер, підходячи до ліжка.
Він вислухав пульс, спитав, на що скаржиться хворий.
— Біль у шлункові й вище, важко дихати, — коротко відповів сеньйор Луїс, запитливо і пильно глянувши у вічі лікарю.
Уолтер нахилився ближче, вдивляючись у жовтаво-землисте обличчя. «Невже?» — майнуло в думці.
Лікар прощупав затвердіння і надто збільшену печінку.
— Рентген? — запитав Уолтер.
Сеньйор Луїс посміхнувся куточками вуст, але посмішка ця дуже скидалася на гримасу страху. Він витяг шухлядку столика, що стояв поруч ліжка, дістав звідти кілька рентгенограм.
Варто було Уолтеру глянути на них — і здогад перейшов у впевненість.
Лікар опустив очі і зустрів пильний погляд хворого.
— Ну що, сеньйоре лікарю?
Уолтер відвів погляд.
— Як вам сказати…
— А ви кажіть правду. — Здавалося, Луїс гіпнотизував його. — Адже я трохи вчився на медичному факультеті… У мене рак? Рак шлунка? З метастазами в печінку?
— Якщо ви знаєте, то чому ж раніше?.. — майже закричав Уолтер.
— Раніше не знав, — тихо відповів сеньйор Луїс. — Упав з коня, забився. Гадав — наслідки падіння, минеться…
Дружині поки що ні слова. Повідомте тільки старшу дочку. Вона в мене молодчина.
Поступово голос сеньйора Луїса ставав твердіший:
— Крім старшої дочки — нікому. І що, на вашу думку, слід робити?
— Треба негайно замовити літак. Може, до Філадельфії? Я міг би порадити хорошу клініку.
— Ви летітимете зі мною, — сказав сеньйор Луїс, і слова його прозвучали як наказ.
Паккард чекав лікаря біля під'їзду. Звернувши з пальмової алеї, він помчав вузьким курним шляхом. Невдовзі вдалині показалися злиденні халупи.
Лікар вийшов з машини й попрямував до однієї з них. Він підняв сплетену з ліан запону і мимоволі поморщився від смороду. Тут не було ні стола, ані ліжка — нічого, крім брудної циновки, на якій лежав напівголий африканець.
— О пане лікарю! — Африканець спробував підвестися.
Ковдра, з якої вилізли шматки вати, сповзла, оголивши обтягнуті шкірою ключиці. Вони були такі гострі, що здавалося, шкіра на них ось-ось прорветься.
— Лежи, лежи, старина! — крикнув Уолтер. — Ну, як справи, чи танцюватимеш на збиранні бавовни?
Лікар не встиг відсмикнути руку, як старий схопив її й притиснув до великих порепаних губ.
Уолтер вихопив руку, насупив густі брови. На його жовтому, висмоктаному пропасницею обличчі вони були єдиною прикрасою.
— Ньгаячокве незабаром збиратиме бавовну у бога, — застогнав африканець.
— Годі тобі скиглити! Ще не раз покуштуєш хлиста наглядача Хуана, — з властивою йому грубуватістю втішав лікар старого, дивуючись, як це він досі не вмер. Сім місяців тому він звернув увагу на посіріле обличчя Ньгаячокве і, силком оглянувши його, визначив рак шлунка з метастазами в підшлункову залозу. «Смерть покладе край його стражданням», — думав лікар, дивлячись на бідолаху.
Ньгаячокве жив одинаком. Усі його рідні й близькі померли. Якщо до нього не забігала сусідчина дочка, то нікому було навіть подати води, він не міг підвестися, і доводилось їсти лише сирі плоди й овочі.
— Мені треба їхати, старина, — сказав Уолтер. — Я їду надовго і далеко з сеньйором Луїсом, який тяжко захворів.
— Щасти вам, пане лікарю, — відповів африканець. — Коли ви повернетесь, старого Ньгаячокве вже не буде.
— Не говори дурниць! — суворо сказав Уолтер. — Хіба мені не краще відомо?