Трампус відмовлявся, що він непитущий, що він лікується й алкоголь йому протипоказаний, але Тикач так довго його умовляв, що він нарешті сьорбнув, сподіваючись хоч трохи погамувати голод.
— Ну як? — запитав Тикач, утішаючись спогляданням падіння невинного дитяти.
— Непогана, — погодився Трампус. — Хоч я й не збираюсь її пити, бо я непитущий, однак мушу визнати, що ця штука мене зігріла.
— Крім того, вона вгамовує голод, — спокушав його далі диявол-Тикач. — Певна річ, що один ковток — це мало. Випийте, юначе, хоча б чарку, а тоді самі побачите, що голод ваш де й подінеться. Він знову налив собі чарку, підніс її й додав: — Якщо ви зараз не вип'єте, юначе, я ображусь.
Трампусові довелося допити чарку, та коли Тикач почав захоплено просторікувати на тему, що нема горілки над бехерівку, він зблід і тихо проказав:
— Мені, здається, недобре.
— Нічого дивного, — погодився Тикач. — Пити натщесерце…
— Але ж ви самі сказали…
— Так, юначе, я сказав, що бехерівка вгамовує голод. Але для цього в шлунку має бути фундамент, база. Хоча б два-три шматочки. — Він простяг руку до сейфа й подав Трампусові шкварку. Велику, чудову, рум'яну гусячу шкварку. Вона скидалася на гриб. Трампус боронився, як міг, доводив, що йому їсти гусячі шкварки суворо заборонено, але, випивши другу чарку, відважився, взяв шкварку й проковтнув. І тут ніби греблю прорвало: він брав шкварки одну за одною й запивав бехерівкою.
— Власне, — зауважив Тикач, — шкварки найкраще запивати плзенським пивом. Воно є в «Ганіці»! — Він, тріумфуючи, глянув на Трампуса. — Знаєте що, юначе, ми підемо туди. Там також е юшка з хляками. Хоч і не така смачна, як у закусочній, але нічого. Вставайте, ходімо. Так чи інакше, вам треба попоїсти й добре випити, боягузе ви нещасний.
Трампусові здавалося, ніби в нього вже виросли крила, і він не дуже боронився. Тримаючись за руки, вони вийшли на вулицю. Але там Трампус раптом зупинився, взяв Тикача за лацкан і з докором сказав:
— А чемодан?
— Який чемодан, що ти мелеш? Який чемодан?
— Че-че-модан із скарбом, — пробелькотів Трампус.
Тикач якусь мить тупо дивився на нього, а потім похитав головою.
— Твоя правда, юначе, я про нього зовсім забув. Почекай, я замкну його в сейф й одразу ж повернусь. — Але він повернувся, тримаючи в руці чемодан. — Все-таки я не був би спокійний, коли б залишив ті камінчики там. Ось вони, юначе, — бачиш? До «Ганіки» два кроки, візьмемо його з собою й будемо стерегти, адже ми пробудемо там усього кілька хвилин.
Але пробули вони там майже дві години, бо Трампус відчув неймовірний голод і замовив дві порції юшки з хляками, а тоді ще порцію гуски (саме ту найжирнішу її частину, яка зветься «єпіскоп»), а щасливий Тикач узяв три кухлі пива, порцію вареної свинини, яку запив іще одним пивом і наостанку — чорною кавою. Тільки після цього вони вийшли на вулицю.
— Ну, як ти себе почуваєш, юначе? — запитав Тикач.
— Чу-чудово, — відповів Трампус. Тикач на мить замислився, а тоді сказав:
— Якщо не помиляюсь, ми перейшли на «ти». Гадаю, що можна б так і лишити — «ти» коротше, ніж «ви». А знаєш, Зденеку, чому все так добре скінчилося? Бо ти був при цьому. Ти щасливий, юначе, а мені не везе.
25
Вранці Клубічко знайшов їх біля сейфа. Добре-таки поморочився, поки до них добився, бо Овтрата, що чергував у коридорі, ніяк не хотів його туди впускати. Мовляв, панове Тикач і Трампус мали вчора вночі добрий улов і тепер сплять.
— Я хотів би знати, що, власне, сталося, — мовив задумливо. — Тут уже ходять різні чутки, але мені не віриться.
— Які чутки? — запитав Клубічко, він починав уже хвилюватися.
— Що наші пани знайшли скарб. Нібито великий.
— Облиште. У наш час скарбів не буває.
— Але вони таки справді знайшли! Про це в нас тільки й розмов. Пан Трампус щось приніс у чемодані і, наскільки мені відомо, знайшов це в підвалі під «Вільгельмом Теллем». Відтоді пан Тикач і пан Трампус нікого до себе не впускають.
Перед тим як прийти до Тикача, Клубічко побував у Трампуса в пансіонаті й довідався там від пана Гашека таке, в що й досі не хотів вірити. Що Гашек показував Трампусові якийсь рояль на складі під «Вільгельмом Теллем», а потім на прохання Трампуса передав йому туди чемодан, у який Трампус нібито поклав дванадцять знайдених у роялі запечатаних мішечків, що Трампус у супроводі трьох поліцейських відніс чемодан до поліцейського управління, і в ньому виявився скарб — більш як вісім мільйонів крон. Коли Клубічко витріщив на нього очі, Гашек додав, що дуже радий за пана Трампуса, бо він така добра й мила людина, навіть не віриться, що він служить у поліції, і Гашек не сумнівається, що Трампус віддячить йому за те, що він навів його на слід скарбу. Адже згідно з законом, той, хто знайшов, має право на десяту частину знайденого, і наскільки він знає пана Трампуса, той напевне віддасть половину винагороди йому. Тоді Клубічко подумав, що Гашек меле просто так, але тепер зрозумів, що, очевидно, в його словах є частка правди. Здається, Трампус таки й справді знайшов позначеного «Орфея». Ніби вгадавши його думки, Овтрата додав:
— У мене таке враження, що наші пани й справді знайшли скарб, бо той старий негідник Віртер не мав уже часу його вкрасти.
Розповівши все, він впустив Клубічка до кабінету, де стояв сейф, і Клубічко одразу ж мав змогу переконатись, що вчорашні суперники були вже на «ти». Він вислухав їхню історію і, похваливши, трохи охолодив їхній ентузіазм словами:
— Сподіваюсь, що нам пощастить і надалі.
— Тобто? — вигукнув Тикач. — У чому нам повинно ще пощастити? Чи ви маєте на увазі той третій рояль «Біля Дечинської брами»?
— Так, але крім того, є ще два найважливіших завдання. Насамперед треба спіймати банду, і то раніше, ніж вона довідається про вашу знахідку, як досі довідувалась про кожен ваш крок. Це нам, можливо, й пощастить. А головне — ми повинні перехитрити нашого найгіршого ворога — наше славне міністерство внутрішніх справ. Гадаю, ви навіть у стані найбільшої радості не забули, що порушили чіткий і суворий наказ нашого начальства: не робити нічого, що могло б роздратувати місцевих нацистів. А ви, ж розумієте, як роздратує їх те, що ви захопили скарб, який, власне, належить їм.
— Як це їм? — визвірився на нього Тикач. — Адже скарб належав тому старому злодієві Кодетові!
— Скарб і досі належить Кодетові,—поправив його Клубічко. — А якщо його нема вже на світі,— а це, здається, так, — то всі юридичні права зберігаються за його спадкоємцями — дружиною і дочкою. А вони, як відомо, обидві живі й здорові. Ті жінки, — невблаганно вів далі Клубічко, — могли б, власне, цілком відкрито претендувати на скарб. І якщо вони досі цього не зробили, то тільки тому, що тут не обійшлося без нечистої сили. Неважко вгадати, що то за нечиста сила — вона зветься гестапо. Можливо, вони пішли цим шляхом, щоб перехитрити Віртера, який претендував на свою частку. Певно, це й був початок історії: спроба усунути Віртера, який не відмовлявся від своїх претензій, бо тільки йому було відомо, де сховано скарб. Тепер, завдяки вам, скарб знайдено, і Віртерові претензії відпадають. Проте становите обох спадкоємців усе ще непевне. З приємної розмови, яку я мав на цю тему з паном Петровіцьким, можна зробити висновок, що Кодета примусили в концтаборі сказатн, куди він сховав скарб. І гестапо послало шукати його жінок. Чому? Бо коли б вони прийшли самі й сказали, що Кодет повідомив їм, де сховано скарб і послав їх по нього, ми могли б поставити їм досить неприємні запитання. Наприклад, де і коли їм це сказав Кодет? Чому він не приїхав сам? Таких запитань гестапо не любить. Тому воно й вирішило йти манівцями. А жінки, коли б вони зустрілися з труднощами, про які я вже згадував, дістали б у Німеччині свідоцтво про Кодетову смерть. Наприклад, що він помер на морському курорті від сонячного удару. І коли б вони таке свідоцтво пред'явили, ми змушені були б видати їм скарб, як повноправним спадкоємцям. А вони віддали б скарб у гестапо і одержали б із нього якусь частину. Ясно?