— Віддати скарб гестапо? — вигукнув Тикач. — Та краще вже кинути його в річку!
— Отож і треба шукати вихід, щоб не кидати його в річку.
— Але який? — втрутився Трампус, у якого й досі ще тріщала голова.
— Щодо рояля, то тут ми щось придумаєм. Адже на ньому була записка, що це майно готелю «Пупп». Певно, це якраз той рояль, який збирався продати «нишком» Герберт Штраус.
— А це ще хто такий? — вигукнув Тикач.
— Колишній управитель готелю «Пупп». Той, що втік до Німеччини, коли його звинуватили в розтраті. Добре було б зробити так, щоб «Пупп» одержав свій рояль назад. Певна річ, без скарбу. Але, на жаль, це неможливо, Тикач, бо ось цей благородний юнак вплутав сюди одного з ваших людей. Певно, боявся, щоб ви не запідозрили, що він приховав частину скарбу для себе. Коли вже по місту пішли чутки про те, що ви знайшли щось у роялі, таке рішення для нас не підходить.
. — Які чутки? — здивувався Тикач. А почувши, що Клубічко довідався від Овтрати й Гашека, похнюпився. — Так, з цього вже нічого не вийде. Треба шукати іншого виходу. А якого? Ось якого: ми віддамо скарб державі й пояснимо, як його знайшли.
— Один французький король сказав: «Держава — це я». Сьогодні в нас це міг би сказати Петровіцький, який суворо звелів вам ні в чому не чинити перешкод карловарським нацистам. Я вже уявляю собі найближчі події: ті дві жінки та їх спільники дізнаються, — якщо досі ще не дізналися, — про Трампусову знахідку. Вони телеграфують до Німеччини й отримують свідоцтво про смерть Кодета, ще й із зворушливою приміткою, що все своє майно, сховане в роялях «Орфей», він відписав своїй колишній коханій дружині і ще більш коханій донечці. І все це вони подадуть панові Петровіцькому. Чим це закінчиться, вам, певно, не важко здогадатися. Ні, ні, хлопці, це треба зробити інакше.
— Але як? — з відчаєм запитав Трампус. — Коли б хоч та голова не тріщала так!
— Бачиш, Зденеку, в яку халепу ми через тебе вскочили, — зловтішно зауважив Тикач.
— Спокійно, — озвався Клубічко. — Може, ми щось таки та придумаємо. — Він засміявся: — Хлопці, я вже дещо зробив, щоб допомогти добрій справі, і мушу сказати, що мені вперше довелося виступити проти держави в інтересах держави. Але нам треба поспішати, поки справа не набула ще більшого розголосу.
— Нічого! — вигукнув Тикач. — Я вже знайду спосіб, як заткнути своїм людям роти.
— Йдеться не лише про ваших людей, а й про Гашека з «Бразілії». Він мені вже розповідав, що Зденек збирається відвезти до Праги вісім мільйонів, знайдених у роялі, і що він попроситься цього у військової комендатури бронемашину. До речі, голубе мій, приготуйся до того, що він зробить тобі певні пропозиції.
— Які?
— Я ж казав, — не слухаючи його, засмучено шепотів Тикач, — що карловарські горобці не позбавлені фантазії.
— Та ще й окриленої,— підхопив Клубічко. — Які пропозиції? — Він обернувся до Трампуса. — Ну, власне, як на його погляд, то цілком зрозумілі. Гашек глибоко переконаний, що це він знайшов скарб. Цього не можна зовсім заперечити. Адже це він сказав, що бачив рояль на складі під «Вільгельмом Теллем».
— Ми його так чи інакше знайшли б, — буркнув Тикач.
— Можливо. Проте той добряга міркує так: «Я сказав про рояль, а він знайшов там скарб. Коли б я не сказав, він би не знайшов тих десяти мільйонів».
— Що? Десяти? Але ж хвилину тому їх було вісім! Тикач махнув рукою:
— На це не зважай, юначе, бо до вечора сума виросте до двадцяти мільйонів. Це як мінімум!
— Так, так, я гадаю, що межею зростання розмірів скарбу буде п'ятдесят мільйонів, — сказав Клубічко. — Люди полюбляють круглі числа. Пан Гашек розміркував приблизно так: «А тепер скажіть, шановний і дорогий пане, що з цього матиме пан Трампус?»
— Він має рацію, — мимоволі зловтішно підтвердив Тикач. І ляснув пальцями: — Ось що він матиме з цього!
— Чого доброго, мене ще запідозрять у тому, що я щось приховав, — жалібно сказав Трампус.
— На це ти теж мусиш зважати, юначе, — задоволено крекнув Тикач.
— Що було б, — імітував далі Клубічко Гашекову промову, — якби цей скарб знайшов я? А те, що я б його повернув.
—І теж не одержав би нічого! — сердито вигукнув Тикач.
—Ідіть, Тикач, і переконайте його в цьому. А він певен, що одержав би щонайменше десяту частину. І віддав би половину Зденекові, як його частку. А потім він сказав ще буквально таке: «Отак я і зробив би, і тепер кожен з нас мав би по чотириста тисяч у кишені». Я знаю, що ви хочете сказати, Тикач, але йдіть і спробуйте його переконати самі.
— Ви зовсім не вгадали, що я думаю. Мене, слово честі, завжди дивує, що такі люди вбачають у великих грошах. Це ж просто баласт! Якось я уявив собі, що така людина зробила б, якби виграла, скажімо, сто тисяч. Я знаю одного, що виграв у лотерею двадцять тисяч. Одержавши виграш, він перш за все розбив жінчину шафу, що не знати чому була йому як сіль у оці, потім поїхав з дружиною до Праги й там розтринькав ті двадцять тисяч до останньої крони на різні непотрібні речі. Між іншим, купив також і мотоцикл. А через кілька днів, повертаючись додому, на крутому повороті розбив мотоцикл, а разом з ним і голову своїй дружині. Її ще й досі склеюють. За чотириста тисяч можна, звичайно, казитися у вищому стилі. Людина купує собі першокласне авто, будує дачу й умебльовує квартиру. Потім одного чудового дня машина потрапляє в аварію, дачу обкрадають, а квартира його вже не тішить, бо він побачив у когось іще краще вмебльовану. А ми ще маємо з ним клопіт, бо треба розшукати злодія. Ні, хай воно горить, те багатство, цур йому! Клубічко знизав плечима.
— Так, але переконайте в цьому Гашека. Наше щастя, що він не нацист.
— Боронь боже, — злякано мовив Тикач. — Справді, це наше щастя.
— Будемо сподіватись, що ті не дізнаються про це так швидко, — не дуже впевнено сказав Клубічко. — Нам треба буде ще порадитись. А може, ви дозволите й мені глянути на той скарб? — А що Тикач і Трампус не заперечували, Клубічко додав: — Хлопці, скільки ви знайшли діамантів у першому мішечку?
Тикач глянув у протокол і відповів, що тридцять шість.
— Отже, ви помилились, — спокійно зауважив Клубічко, перелічивши, — їх тут тридцять п'ять.
Обмінявшись недовірливими поглядами з Трампусом і перелічивши камінці, Тикач виправив протокол. Оглянувши усі коштовності, Клубічко сказав, що час усе це замкнути й піти до кав'ярні. Тикача покликали до телефону, і Трампус, скориставшись цим, сказав Клубічкові:
— Такого ще не було, щоб я, рахуючи до тридцяти шести, помилився.
— А ти й не помилився, хлопче, — усміхнувся Клубічко і витяг з кишені невеличкий, гарненький діамант. — Оце і є той тридцять шостий. Піди до ювеліра, попроси його вставити в шпильку для галстука і, коли їхатимеш звідси, подаруй Гашекові. Можеш йому сказати, що це скло. Оце перший раз у житті, Зденеку, я краду взагалі, а довірене мені майно — тим більше. Але мушу сказати, що трохи правди в Гашекових словах таки є. Чому б йому щось не мати із нашого улову? Адже цих діамантів там до біса.
— Але закон… — почав Трампус.
— Справедливість вища, ніж закон, любий хлопче. Закон — це лише технічне й не завжди вдале здійснення справедливості. А Гашек переконаний, що це справедливо. Я міг би, власне, виправити хибу наших інструкцій і поцупити ще щось на пам'ять для тебе і Тикача, але ж ми міркуємо й почуваємо інакше, ніж Гашек, а тому від такої пам'ятки можемо відмовитися.
Трампус ще трохи повпирався й нарешті дав себе умовити.
— Від цього всього я страшенно зголоднів і думаю, що охоче з'їв би тарілку юшки з хляками.
— Юшки з хляками? — злякано вигукнув Клубічко. — Але ж лікар приписав тобі сир, а не юшку з хляками.
— Так от, щоб ви знали, нелюде, — гордовито признався Трампус, — я їв учора — чи це було вже сьогодні? — не лише юшку з хляками, а й жирну гуску. І, як бачите, здоровий, як рибка. Більше не дам морити себе голодом.