Зупинившись біля входу, він на якусь мить задумався. Тут було щось підозріле, хоча він і не міг оказати, що саме. Здавалося, що в цьому приміщенні хтось тільки-но був. Відчувалася якась міазматична атмосфера. За свою багаторічну службу він навчився впізнавати це одразу. Так, тут хтось був, і то зовсім недавно, його погляд упав на рояль, покинутий так недбало, що навіть кришка лишилася опущена. Піаніст так не вчинить. Рояль стояв кроків за двадцять, його не було добре видно, але, спрямувавши туди ліхтарик, Клубічко помітив, що коло нього немає стільчика. Пошукав його ліхтариком і знайшов кроків за п'ять від рояля. Біля стільця на підлозі щось лежало. Щось підозріле. Вій обережно оглянувся. Поруч були ще одні двері з написом: «Туалет». Вони були зачинені. Це його заспокоїло, бо в коридорі, яким він сюди зайшов, — але чому він не замкнений? — нікого не бачив і не чув. Клубічко підступив до того, що лежало на підлозі, й освітив його краще. То було людське тіло. Він мимоволі підійшов ближче. Тепер бачив ясніше. Поношене демісезонне пальто і спідниця майже до п'ят. На ногах стоптані черевики. Це була огрядна літня жінка, ліва рука зігнута, а права відкинута на паркеті. Як модель для художника. Посвітивши ще, Клубічко почав упізнавати щось знайоме. «Боже мій, та це ж Гільда Баумрук!» Він схилився над нею, щоб переконатися, чи вона жива. Так, здається, ще дихає. Але на тім'ї зяяла рана, з якої цебеніла кров. Багато крові. Мабуть, її вдарили зовсім недавно.
Клубічко сів. Йому спало на думку, що злочинець, можливо, ще тут. Сховався десь, мабуть, під столом, якщо не встиг утекти в кухню чи надвір.
«Треба бути обережнішим», — подумав і вирішив принаймні роздивитись навколо, бо відразу ж звернув увагу на рояль і не оглянув приміщення. Раптом йому здалося, що він чує за собою схвильоване дихання. Та поки він зводив у кишені курок пістолета, хтось підскочив до нього ззаду і вдарив. Він ще встиг трохи відхилитися і вистрелити, почув, як нападник зойкнув, і знепритомнів.
27
Перше, що він побачив, коли прийшов до тями, було перелякане Трампусове обличчя.
— Не рухайтеся! — наказав той йому. — Як ви себе почуваєте?
— Здається, не так погано… На щастя, я встиг відхилитися. Тож дістав не по черепу, а по вуху. По лівому. Мабуть, зовсім відчахнуте, поглянь-но.
— Я вже дивився, — заспокоїв його Трампус. — Воно тільки трохи надірване.
— А моє плече? — спитав тривожно Клубічко. Трампус його заспокоїв:
— Певно, це був тільки удар по ключиці.
Клубічко намагався пригадати все, як було.
— А він?
— Хто «він»? Тут немає нікого, крім нас.
Клубічко обережно озирнувся навколо. Приміщення було справді порожнє.
— Але хтось же мусив вдарити мене. Чи не так? А я в нього вистрелив. Добре пам'ятаю, як він зойкнув. Погаси світло, бо в мене болять очі.
Трампус погасив. Стало зовсім темно.
— Засвіти ліхтарик, бо пітьма не дуже-то приємна річ у кімнаті, де за короткий час двоє дістало од третього по голові. А тепер роздивися добре. Той негідник мусив лишити сліди. Здається, я поцілив його в ногу.
Поки Трампус марно шукав ліхтарик, у кімнаті щось знову заворушилось і, перш ніж Клубічко вихопив пістолет, довгим стрибком кинулося на Трампуса. Від удару по голові Трампус звалився за кілька кроків від приголомшеного Клубічка.
«Кінець, — подумав Клубічко, — цей негідник таки перехитрив нас!»…Але той підійшов до Клубічка, присвітив ліхтариком і вигукнув:
— Господи боже мій! Звідки ви тут узялися?
— Треба було роздивитися раніше, — буркнув Клубічко. — Ця кімната має неприємну властивість: тут весь час хтось вискакує і гамселить інших по голові.
Тикач освітив приміщення ліхтариком, свиснув і простяг щось Клубічкові.
— Це той кастет, яким вас ударили. Ним-таки було оглушено Германа і Віртера. Як він тут опинився? І як ви тут опинилися?
— З цікавості, Тикач, — непевно відповів Клубічко. В цю хвилину поворухнувся Трампус.
— Слава богу! — вигукнув Тикач. — Зараз я пограбую буфет — потрібен алкоголь, щоб він опритомнів.
— Буфет стоїть біля замкнених дверей.
— Вони не замкнені,— зауважив Тикач. — Що ви там мацаєте коло себе?
— Шукаю пістолет. Можливо, він мені знадобиться, поки ви ходитимете до буфету. Я вже раз скористався ним у цьому гостинному приміщенні.
Та, на щастя, ніхто більше сюди не вдирався, і Трампуса привели до тями добрим ковтком слив'янки. Клубічко й собі підкріпився кількома ковтками.
— А тепер, — сказав він, помацавши плече, — почнемо розплутувати цю справу. Проте спочатку треба покликати лікаря. Не для мене, а для цієї цікавої пані.
— А що вона за одна? — запитав Тикач, присвітивши ліхтариком. — Чого це в неї з голови цебенить кров?
— Ця пані зветься Баумрук.
— Як? — вигукнув Тикач.
— На своє превелике здивування, я знайшов її тут.
— Не розумію, як вона тут опинилась і що тут шукала. Де тільки я її не шукав і, щиро кажучи, вже не думав, що коли-небудь її побачу. Навіть мертву. Спочатку мені здавалося, що вона належить до тієї банди, але потім я вирішив, що це була та приятелька, про котру Віртер згадував як про свій порятунок. Очевидно, її спершу викрали, а потім випустили, щоб вона навела їх на слід. — Він оглянув зомлілу. — Здається, нічого серйозного. — Він скривився. — Ото буде морока нашому Кршікаві. Знаєте, що було в тій телеграмі? «Забороняю провадити будь-які розслідування в справі роялів. Петровіцький».
— Приємний у нас шеф, — усміхнувся Клубічко. — Що ж ви тепер робитимете, опинившись, власне кажучи, поза законом?
Тикач скорчив ще гіршу гримасу.
— Поки що я сказав собі: «Про телеграму нічого не знаю». Передав її одному із своїх людей нібито для вас. Ви вже не гнівайтесь, адже я мушу якось рятуватися.
Клубічко засміявся.
— Та нехай уже буде так. Зденеку, тут, певно, є телефон, мабуть, за тими дверима з написом: «Туалет». Я гадав, що вони зачинені, але помилився. Подзвони, будь ласка, в «четвірку», щоб нам негайно прислали лікаря та санітарну машину.
Трампус мовчки послухався.
— Ви тут що-небудь розумієте? — запитав Тикач.
— Щиро кажучи, не зовсім, але дещо все-таки розкумекав. Чогось подібного я, здається, чекав, коли просив вас закрити це гостинне місце розваги. Якщо тільки це вчинив той самий негідник, який і мене хотів послати на той світ. Можливо, я потурбував його саме тоді, коли він заходився біля Баумрук.
Нараз у коридорчику, що вів до туалету, гримнули два постріли. Тикач схопився і кинувся до дверей. Знову пролупав постріл. «Мабуть, у Зденека!» — подумав Клубічко.
28
Трампус відбувся тільки переляком, коли той, про чию присутність він і гадки не мав, вистрелив з дверей туалету. Та не встиг він отямитись, як повз вухо йому просвистіла ще одна куля. Він скрикнув, удавши, що його поранено, впав на підлогу й застогнав. Невдовзі знову почулися кроки. Перше ніж він спромігся щось сказати, Тикач рвучко відчинив двері залу. Він був обережний і не ввійшов одразу, а пустив промінь світла з ліхтарика. І одразу ж з дверей туалету гримнув новий постріл. Його було адресовано Тикачеві, однак стрілець промахнувся, і куля застряла в дверях. Тикач одразу ж вистрелив навмання в напрямку, звідки стріляли. Пролунав пронизливий крик.
«Чи справді злочинця поранено, чи він прикидається, щоб виманити Тикача в коридор?» — подумав Трампус. Але, почувши характерне харчання тяжко пораненої людини, він обережно підвівся, і в ту ж мить на нього впало світло Тикачевого ліхтарика.
— Влучили, — сказав Трампус.
Тикач відчинив двері з пістолетом у руках. Трьома стрибками опинився біля чоловіка, що лежав за непричиненими дверима туалету, й підвів його безсилу голову. Ще не знав, куди влучила його куля, бачив лише, що з рота пораненого ллється кров. Другу калюжу крові угледів біля його ніг. Клубічко тоді не помилився, йому пощастило поранити злочинця. І все ж таки той мав іще стільки сили, щоб дістатись аж сюди, і стільки рішучості, щоб двічі вистрелити в Трампуса. Вилаявшись, Тикач опустив голову пораненого на доріжку, простелену в коридорі, і присвітив ліхтариком. І враз глухо скрикнув.