— Можливо, — сказав Тикач. — Але навіщо він залишив тут цей папір?
— Здається, це скоро з'ясується, — задумано відповів Клубічко. — А поки що можу запропонувати таку гіпотезу: він написав їй, щоб оглянула ніжку того рояля. А бандити, які мали напрочуд точну інформацію про кожен ваш крок, дізналися й про вимовлене Віртером слово «брама». Ця версія пояснює і те, чого тут крутилася Кодетова дружина. Певно, вона була тут не тільки тоді, як ви її бачили, і не сама.
Тикач почервонів, пригадавши, яким чином було поінформовано банду, і кивнув головою.
— Безперечно. Але як тут опинилася Баумрук?
— Коли вона зможе говорити, — відповів Клубічко, — то, певно, розкаже нам, що Боденшатц, — а ніхто інший це й не міг бути, — викрав її, щоб дізнатися, яку браму мав на увазі Віртер. Він сподівався, що коли випустить Баумрук і буде за нею стежити, то дізнається про те, чого вона йому не хотіла сказати. Бідолаха подалася сюди, не помітивши, що той негідник за нею стежить, і почала оглядати «Петрофа». Але тут прийшов я. Щоб примусити її мовчати, Боденшатц удався до кастета. А потім хотів так само розправитися й зі мною, але я встиг його підстрелити. Коли ж прийшли ви, він зрозумів, що гру програно. Кінець вам відомий.
— Так воно, мабуть, і було, — трохи подумавши, погодився Тикач. — Але коли вже він залишив тут портфель, погляньмо, що в ньому.
З цими словами він відкрив портфель і висипав усе, що в ньому було, на столик.
30
Яке ж було його здивування, коли він побачив банкноти, видані Англійським банком і старанно перев'язані стрічечками, по двадцять п'ять штук у кожній пачці. Пачок було шістнадцять, отже, вся сума складала чотириста англійських фунтів стерлінгів.
— Скільки ж це на наші гроші? — спитав Тикач і здивовано видивився на Клубічка, коли той сказав, що ніскільки. — Як це? Адже фунти мають певний курс.
— Справжні фунти.
— Ви хочете сказати, що ці фунти…
— Не справжні. Вони фальшиві, виготовлені в Німеччині. Я вам уже казав, що в Празі теж з'явилися фальшиві фунти.
—І в «Пуппа»? Там учора було поміняно майстерно підроблені банкноти.
— То їхні рідні брати. От побачите, виявиться, що їх міняла якась довірена особа Боденшатца.
«Моя дружина!» — з жахом подумав Тикач.
— Як вона їх дістала, додуматись неважко. Боденшатц одержав портфель від пана в коверкотовому костюмі. Я бачив портфель у нього в руках.
Тут до винарні вбіг Овтрата.
— Я собі ноги відбігав, шукаючи вас, — звернувся він до Тикача. — На щастя, Гашек сказав, що ви, певно, «Біля Дечинської брами».
— Гашек? — вихопилось у приголомшеного Тикача. — Звідки він про це знає?
Овтрата знизав плечима.
— Карловарські горобці справді інтелігентні,— засміявся Клубічко.
Тикач визвірився на Овтрату:
— Чого вам, власне, треба?
— Дозвольте доповісти, — бадьоро заявив Овтрата, — що ми заарештували Ізабеллу та її дочку.
—Ізабеллу? — недовірливо перепитав Тикач. — А що ви про неї знаєте?
— Те, що мені про неї сказала ваша дружина.
— Моя дружина? — ошелешено запитав Тикач.
— Вона питала вас по телефону, а коли я їй сказав, що ви розшукуєте Ізабеллу, зауважила, що її можна впізнати по глибоких зморшках у кутиках уст.
На хвилину запала мертва тиша, а потім Клубічко поклав Тикачеві руку на плече.
— Ви можете знову звернути все на горобців, але краще признайтесь, що вибовкали це дружині. Адже всім відомо, що в подружньому житті так буває. Знаєте, яка справжня причина целібату католицьких священників? Флобер твердить, що це намагання зберегти таємницю сповіді, яку могли б зрадити патери своїм жінкам.
Тикач пригнічено мовчав. Але для чого вона сказала про це Овтраті? Потім йому спало на думку: певно, з ревнощів. Вона, мабуть, дізналася, що її Еpix збирається одружитися а донькою Ізабелли, і вирішила цьому перешкодити.
— Між іншим, — не вгавав Клубічко, — це була одна з причин, чому я не одружився. — Він обернувся до Овтрати: — А що було далі?
— Все пішло як по маслу. Та коли я вирішив піти до колонади й придивитися там до всіх жінок, надійшов тривожний сигнал. У філіалі Чеського емісійного банку затримано панночку, що пропонувала двісті англійських фунтів. Виникла підозра, що вони фальшиві, як і ті, у «Пуппа». Ми — швидше в машину і помчали до банку. А там мені показують дуже гарненьку дівчину, що сидить собі на канапці. Вона заторохтіла до нас по-англійському, по-німецькому нас тільки лаяла і не схотіла про себе геть нічого сказати. В її сумці ми знайшли ще сто фунтів, а також німецький паспорт на ім'я Ільзи Гейдлер, Я їй кажу; «Панночко, тепер уже марно відмовлятись». Але тут мені подають ще один паспорт на ім'я Емми Армстронг з Данді в Шотландії. Дізнатися, де вона живе, то вже річ не складна, досить було запитати у відділі прописки. Виявилось, що це в пансіонаті «Аліса». Ми одразу ж поїхали туди, правда, без панночки, котру ми затримали. Управителька ствердила, що в пансіонаті живуть і дівчина, й мати. Ми попросили управительку сказати матері, що її кличе донька з дисконтного банку. За хвилину управителька повернулась. Пані, мовляв, сказала, що подзвонить сама дочці й дізнається, в чім річ. А ще попросила, щоб дали рахунок і покликали таксі. Ми доручили управительці через десять хвилин сказати їй, що таксі чекає біля дверей.
— Чиста робота, — визнав Клубічко, проте Тикач загорлав:
— Коротше — чим це скінчилося?!
— Скінчилося парадно, — усміхнувся Овтрата. — Вона сіла в нашу машину з трьома чемоданами, сказала напрям: Яхимов, а ми її привезли до нас. Ті зморшки біля рота в неї і справді як рівчаки.
Тикач глянув на Клубічка налитими кров'ю очима, ляснув Трампуса по спині й охриплим, ніби з перепою, голосом сказав:
— Ну, тепер я візьмуся за ту Ізабеллу! Власне, за Емму. Це буде найкращий із знайдених тут «Орфеїв». Овтрато, їдьмо!
— Зрозуміло, йому хочеться самому покінчити з цим, — сказав Клубічко. — Зрештою, то заслуга його дружини, а отже, і його. А нам слід було б заїхати до дисконтного банку, бо остання загадка нашої історії — пан у коверкотовому костюмі — напевне був там із тим дівчиськом. А втім, він уже, мабуть, накивав п'ятами. Розшукувати його тут марна річ. Я зараз подзвоню в Прагу до Мауріна.
— Цікаво, чим може допомогти отой тюхтій?
— Можливо, більше, ніж ви гадаєте, любий хлопче. Зрештою, побачимо.
Подзвонивши в Прагу, він повернувся до Зденека.
— Ну, поки що все, Зденеку. Я вже добре зголоднів, то чи не піти нам до Святого Лінгарта пообідати? Власне, у них це зветься ленч. Такої чудової днини, як сьогодні, приємно буде посидіти там.