Тикача вони застали вельми стурбованого.
— Що вона вам сказала? — запитав Клубічко. Тикач знизав плечима.
— Нічого. Абсолютно нічого. Відмовляється говорити.
Сидить, як статуя, і дивиться перед себе. Мов закам'яніла.
— То добре, — перевів дух Клубічко. — Я поки що розповім вам про наш із Трампусом план.
Для Тикача це було одним з найтяжчих випробувань у житті. Як усі, хто починав із низів, він звик ставитися до начальства з великою пошаною, і сама думка про викривлення дійсності була йому дуже неприємна. Та все ж таки він розумів — з причин, про які Клубічко з Трампусом навіть не здогадувались, — що їхня пропозиція не тільки слушна, а й справедлива. Зрештою, він пристав на їхню пропозицію, хоча з однією умовою: Ізабеллу, яка його стільки морочила, просто так не відпустить. Вона повинна відбути кару хоча б за фальшиві гроші. І одразу захапався. Мовляв, щохвилини чекає на пані Плєсніву з Садової, 32. Хоче з допомогою її свідчень примусити Ізабеллу зізнатись, що вона зустрічалася з Віртером.
— Це не зашкодить, — зауважив Клубічко. — До речі, ми у своїй версії забули про Віртера. Непогано було б довести Петровіцькому, що ти турбував Віртера недаремно. Для цього досить, щоб Ізабелла підтвердила, що Віртер знав таємницю «Орфея». А висновки ми вже зробимо самі.
Клубічко ще поцікавився, чи сказала Ізабелла своє справжнє ім'я.
— Ні, адже вона підмовляється говорити. Але ми довідалися з її речей. Там був американський паспорт на ім'я Емми Бертон, народженої тисяча вісімсот дев'яносто п'ятого року в Напаєдлах.
— Отже, це таки й справді колишня Кодетова дружина, — зітхнув з полегшенням Клубічко.
— Зараз я її покличу, — сказав Тикач.
Увійшла в елегантному дорожньому костюмі Ізабелла і сіла, ні на кого не дивлячись, на стілець біля стіни, яку Тикач наказав яскраво освітити. А сам разом із Клубічком сів за неосвітлений стіл.
— Отже, пані з багатьма іменами, — звернувся до неї Тикач, — чи не бажаєте нам дещо розповісти? Я хотів би знати, чи ви справді видавали себе тут за пані Утєшилову з Напаєдел?
Ізабелла мовчала.
Тикач подав знак, і до канцелярії привели пані Плєсніву.
— Пізнаєте її? — запитав Тикач.
— Так, це пані Утєшилова, — озвалась у пітьмі Плєсніва.
Ізабелла ворухнулась, але не сказала нічого.
— Це вона найняла квартиру на Садовій, тридцять два?
Плєсніва заперечливо крутнула головою.
— Ні, найняв її пан Віртер для пані Утєшилової. Потім ось ця пані прийшла по ключ і сказала: «Мене звати Утєшилова». І я дала їй ключ.
— Не пригадуєте, чи ця пані зустрічалася з Віртером?
Так, я двічі бачила, як Віртер до неї заходив.
Коли ви бачили її востаннє?
— Того дня, коли на пана Віртера було вчинено замах в «Імперіалі». Пані Утєшилова була в той час у місті. Повернулась об одинадцятій годині і пішла за кілька хвилин до того, як поліція приїхала оглянути Віртерову квартиру. З собою забрала лише невеличкий чемодан.
Ізабелла помітно хвилювалась, але все ще мовчала. Коли Тикач хотів одіслати пані Плєсніву, Клубічко голосно сказав:
— А тепер можна допитати Еріха Боденшатца.
Тут він відчув, що Тикачева рука вчепилася йому в коліно.
— Погляньте на неї,— прошепотів він. — Це на неї вплинуло.
Клубічко обернувся й побачив, що Ізабелла стоїть і дивиться на них широко розкритими очима.
— Не вірте Еріхові,— вигукнула вона чистою чеською мовою. — Він брехун. Це все вигадав він. І Гейдлер… Я робила тільки те, чого вони вимагали.
32
Чому вона раптом вирішила признатися? Мотиви, що приводять до цього злочинця, а головне, злочинниць, бувають різні, і, на жаль, дуже рідко це — докори сумління. Найчастіше це втома або відчай від свідомості того, що потрапив у безвихідь, або бажання позбутися нарешті нелюдського хвилювання, часом у цьому є навіть щось спортивне: гру програно, не залишається нічого іншого, як капітулювати. У Емми Бертон-Кодетової це було викликано, без сумніву, страхом, що Еріх утопить її своїми зізнаннями. На щастя, вона й гадки не мала про те, що їй уже нема кого боятися. Так чи інакше, вона заговорила. Передусім необхідно було визначити роль загадкового Курта Гейдлера в цій чималій серії злочинів. І Бертон про нього розповіла…
Курт — брат Габріеля Гейдлера з Берліна, того самого, який наприкінці 1932 року став компаньйоном її першого чоловіка Вілема Кодета, що вклав тоді двісті тисяч марок в його фабрику роялів у Лейпцігу. Кодет, мовляв, уже тоді не довіряв Гейдлерові, а Віртер, його тутешній компаньйон, підтримував його в цьому. На початку 1933 року Гейдлер зняв бучу, що, мовляв, у Німеччині створилася нова ситуація і треба впорядкувати справи, поки до них не втрутилися небажані руки, і викликав Кодета в Лейпціг. Він поїхав з Віртером, але повернувся тільки Віртер; її колишній чоловік зник, і довгий час вона нічого про нього не знала.
Незабаром вона виїхала з Бертоном та дочкою в США. Згодом Бертон з нею розлучився, але платив аліменти, на які вони з дочкою могли непогано жити в Європі. Однак Бертон загинув під час автомобільної катастрофи, аліменти перестали надходити, і на свій запит вона отримала з Америки відповідь, що Бертон не залишив для неї нічого, бо під час великої економічної кризи він втратив усе.
Вона опинилась у жахливому становищі і тоді пригадала розмову з Кодетом, коли той давав їй згоду на розлучення. Він відмовився дати їй гроші, але пообіцяв, що своє майно залишить дочці і перепише на неї, як тільки їй мине 18 років. Дочка саме досягла цього віку, і Бертон спало на думку домагатися Кодетових грошей. Вона тоді жила в Берліні і пішла порадитись до Габріеля Гейдлера. Той сказав, що не знає, як би міг їй допомогти, і закликав на пораду свого молодшого брата Курта. Емма знала, що Курт займає значну посаду в «Робітничому фронті» доктора Лея. Невдовзі Курт запросив її на розмову в готель «Кайзергоф» і сказав, що довідався про Кодета дещо неприємне. Він у концтаборі в Дахау, куди потрапив нібито за спробу перевезти контрабандою брильянти до Чехословаччини, а насправді через те, що хтось повідомив гестапо про його багатства. Його хотіли примусити перевести свої капітали до Німеччини, а коли виявилося, що він усі гроші вклав у завод, посадили його в Дахау.
Клубічко перебив її запитанням, чи сказав їй Курт Гейдлер про те, хто доніс на Кодета в гестапо. Так, сказав, що це вчинив Кодетів компаньйон Віртер, очевидно, для того, щоб заволодіти карловарською фабрикою. Курт кілька разів питав її, чи мав Кодет статки, крім фабрики; вона відповідала, що мав, що мусив мати. Знала, що Кодет страшенно кохався в діамантах і коштовних камінцях, і не раз бачила, як він милується ними. Призналася також, що хотіла деякі з них взяти собі, бо Кодет був скупий і вона при ньому не мала можливості навіть добре вдягатись, але чоловік, завваживши ці наміри, заховав діаманти так, що вона не змогла їх знайти.
Під час другої зустрічі Курт Гейдлер натякнув їй, що в нього є ідея, як розгадати таємницю Вілема Кодета. Він, мовляв, випадково зустрівся з колишнім управителем готелю «Пупп», і той впевнений, що Кодет сховав свої скарби в якомусь з роялів. «Пупп» після краху Кодетової фірми купив один з тих роялів, і управитель влаштував так, щоб його поставили на склад. Але оглянути рояль він не встиг, бо непорозуміння з дирекцією готелю змусили його втекти і Карлових Вар. Отож Курт і подумав собі, чи не можна б примусити Кодета відкрити таємницю в інтересах дочки. Йому навіть спало на думку, як це зробити.
В Дахау він мав знайомого офіцера. То був Еріх Боденшатц, що кілька років тому брав участь у страшенній бійці між CA та комуністами і змушений був після того зробити собі пластичну операцію. Боденшатц якийсь час був інструктором генлейнівських загонів у Карлових Варах. Курт знав, що Еріх ніколи не мав грошей, і запропонував домовитися з ним, щоб він влаштував таємну зустріч Кодета з дочкою. Потім Боденшатц відповів, що він згоден, але вимагає одразу 5000 марок та 10 % майбутніх багатств.