Выбрать главу

— Що вам казав Тикач?

— Тикач у полоні нав'язливої ідеї. Дав себе загіпнотизувати Віртерові. Ласкаво дозволив мені подивитись на Віртера й трохи з ним погомоніти. Це справді-таки чудовий екземпляр шахрая і пройди, здатного, мабуть, на все, — тільки не на те, що з радістю пришив би йому Тикач. Важить він, на мою думку, не менше як. центнер. Згадай, що казав бідолаха Герман: йому здалося, ніби позаду щось зашаруділо. Коли б це був Віртер, то паркет під ним просто тріщав би. До того ж Віртер не міг бути водночас і на Сілезькій, і в «Річмонді».

— Але…

— Так, це робить хтось інший, молодший, у Празі їх, певно, кілька; Віртер затесався між них, але ми ще не знаємо як. Мабуть, хтось керує цією бандою. І той «хтось» має якесь відношення й до Віртера. З тих дев'ятнадцяти роялів — якщо їх справді було лише дев'ятнадцять— грабіжники обшукали вже п'ять і нічого в них не знайшли. Крім того, є ще три, про які я знаю, їх продало додаткове відомство, щоб покрити Кодетові борги. Один із них купила празька консерваторія, другий — Чеська філармонія, а третій — готель «Пупп» у Карлових Варах. Празькі роялі я наказав поки що стерегти, і на них ще ніхто не посягав. А про той, що в «Пуппа», я знаю поки що лише те, що його хтось поцупив.

— Як це поцупив? Рояль — не валізка, яку можна непомітно винести!

— Це так! Але рояль у такому величезному господарстві, як готель «Пупп», з його численним і через те важко контрольованим інвентарем, може стати об'єктом шахрайських комбінацій. Конкретно це було так: оскільки вони мали вже три роялі, то сховали цей, з Кодетових торгів, на складі. А коли через два роки про нього згадали, то виявилось, що на складі його немає. Розшуки нічого не дали. Крім рояля, зникли ще деякі речі, й управителя мали заарештувати, але він дізнався про це і втік до Німеччини. Звався він Герберт Штраус. Цим поки що ми й мусимо задовольнитись. Отож маємо вже дев'ять, і ще десь лишилося десять роялів цієї цікавої марки. Але де? Ми не можемо зазирнути в кожен будинок нашої країни. Зрештою, ця справа поки що й не варта того. Але в мене таке передчуття, що вона скоро посунеться вперед, бо зацікавлені в ній особи, як видно, поспішають. А тепер непогано було б десь поснідати.

Маневруючи в суцільному потоці пішоходів, вони насилу проштовхалися крізь натовп до бару готелю «Пупп». Там сиділо всього кілька чоловік. Демонструвався звуковий фільм про тенісні змагання на Штваніці. Побачивши це, Трампус хотів був вийти, але Клубічко потяг його до самого екрана й сів спиною до полотна.

— Це найкраще місце для téte á téte, — сказав він. — Тут такий галас, що тебе ніхто не почує, навіть коли б ти закричав «рятуйте!». Як не віриш, то спробуй. — І замовив собі сніданок.

Трампус благально глянув на Клубічка. — Я ж іще не зовсім оклигав. Не переношу такого гармидеру.

— А ти не звертай уваги. Півгодини, сподіваюсь, витримаєш.

Раптом диктор щось пробурмотів, і одразу ж почувся інший голос: «Припиняємо демонстрування фільму про тенісні змагання на Штваніці й замість цього передаємо репортаж про зустріч гостей із Німеччини в Яхимові. Наші гості прибули тиждень тому двома автобусами…»

— Це ще гірше за теніс, — простогнав Трампус— Будуть промови.

— А тобі не обов'язково їх слухати! Наскільки мені відомо, тут ніхто точно не знає, що сталося з Кодетом?

— Жодна душа!

І Трампус стисло виклав Тикачеві здогади.

— Цілком можливо, — погодився Клубічко, — але про це краще мовчати, коли ми не хочемо, щоб міністр наказав нам сидіти тихо. Адже ти й сам чуєш, як наш фільм рекламує цю екскурсію. «Kraft durch Freude».[13]

Тим часом диктор вів далі: «Перший автобус із рейху поїхав далі, а другий трохи затримався. Ага, він на когось чекає. Я вже бачу, хто це. Молоде, дуже гарненьке дівчатко, яке комусь махає на знак привітання. Тепер воно сіло, і другий автобус, напевне, теж зараз рушить».

Почувши про гарне дівчатко, Трампус із чисто чоловічою реакцією мимоволі озирнувся на екран і раптом міцно стиснув Клубічкову руку.

— Це він.

— Хто? Хто він?

— Той третій зліва — Віртер.

Клубічко повернувся й собі, але було вже пізно — на екрані видно було тільки автобус, що від'їжджав,

— Ми потім наново переглянемо цю стрічку. Ти звернув увагу на те дівчатко, яке так зачарувало диктора? — спитав за хвилину Клубічко.

Трампус заперечливо похитав головою.

— Дуже шкода. Якщо там був Віртер, то, можливо, саме це дівча передало йому доручення, внаслідок якого відбулося п'ять атак на роялі «Орфей». Ну, ми на неї ще подивимося в Празі. А тепер нам уже й справді пора йти, тебе жде твоя дієта, а мене — моя. Чим тебе годуватимуть?

— Мабуть, сиром, — зітхнувши, відповів Зденек. — Я його смертельно ненавиджу, але коли признався в цьому дієтсестрі, вона солоденько всміхнулася й сказала: «Сир — це життя! Десять днів якось витримаєте!»

— Твоя дієтсестра просто жорстока. Між іншим, більшість жінок мають нездоланну схильність до жорстокості. До того ж часто серед них трапляються ще й уперті, а в чоловіків ця подвійна властивість буває дуже рідко. Проте мені здається, що нашому Тикачеві цього не позичати. Піду зараз до нього. Про рахунок не турбуйся, адже ти нічого не замовляв.

Коли вони проходили повз пансіон «У трьох негрів» на Старій Луці, де гарна табличка з мореного дуба сповіщала, що «в ці двері входив Гете», на вузькому тротуарі їх поминула жінка років тридцяти. Незвичайна красуня, висока, струнка, з великими синіми очима і темним, майже чорним волоссям. її високе чоло, здавалося, аж сяяло під капелюшком аквамаринового кольору, виразні очі дивились байдуже. Клубічко привітався з нею.

— Хто це? — спитав Трампус.

— Тикачева дружина. Він тебе ще з нею не познайомив? Твоя правда, він із цим не поспішає. Власне, вона. — Здавалося, Клубічко хотів іще щось сказати, але передумав і лише додав: — Вони живуть уже п'ятий рік, але дітей у них немає. Звуть її Олександра.

На тому вони попрощались. Трампус мимохіть подумав: «Ця жінка зовсім не до пари Тикачеві… Або ж він їй!»

8

— Гаразд, — сказав неохоче Тикач, коли Клубічко розповів йому про епізод у «Пуппа». — Ми запитаємо про це Віртера. — І простяг руку до дзвоника.

— Спершу я теж так подумав, — промовив Клубічко, — але обміркувавши це…

Тикачева рука опустилась.

— Ну і якої ж ви думки тепер?

— Нащо йому це казати? — подумав я собі.— Може, він гадає, що ніхто не знає про те, як він днів десять тому за два кроки від державного кордону мило розмовляв з гарненьким дівчам, після чого виявив великий інтерес до роялів певної марки. Зрештою, цілком можливо, що це справді була зовсім невинна зустріч.

— Що в такому разі ви хочете зробити, щоб дізнатися про ту дівчину?

— Я нічого не збираюся робити, бо я вже все зробив, — відповів Клубічко. — Щоб довідатись, хто приїхав тим автобусом, я подзвонив на нашу прикордонну заставу в Яхимові. Це була одна з тих екскурсійних груп, що приїздять сюди ніби на прогулянку, а насправді, щоб морально підтримати тутешніх генлейнівців. Мені назвали вісімнадцять жіночих імен. У готелі «Лоїб», де розмістили екскурсантів, я довідався, що жінок туди приїхало лише сімнадцять. Вісімнадцята, якась Ільза Гейдлер, за документами — із Плетцензее, що поблизу Берліна, вісімнадцяти років, вийшла в Острові.