— Неправда, — не бажаючи роздумувати над словами дружини, сказав Малахов, — я нікому ніколи не бажав зла. От не вдасться дослід, тоді всі прокурора Малахова згадають. Я про нашу радянську державу дбаю.
— Ні, не про нашу велику державу, а про свою маленьку кар’єру ти зараз дбаєш, — зітхнула Ганна. — Чому ти такий? Невже ти мене зрозуміти не можеш? Чи не хочеш? Невже тобі своя власна правота, своя репутація дорожча за щастя людей? Мені завжди здавалося, що ти стоїш вище. Невже я помилялася?
— Прокурори завжди і всім здаються безсердечними, кам’яними людьми, — вперто і тупо повторив Малахов. — Обираючи професію, я твердо це знав. Я стою на варті інтересів держави, нічого не зробиш…
— Ні, не всі прокурори такі, — печально сказала Ганна, — тебе навіть твої колеги-прокурори не підтримують — один пішов протестувати, другий забрав справу…
— Падлюки! — знову вибухнув Малахов.
— Ні, вони не падлюки. Вони добре зрозуміли все сказане на двадцятому з’їзді, вони комуністи.
— А я ні?
— Людина, яка опинилася одна-самісінька, яка йде проти великого колективу, не може зватися комуністом.
— Ну, знаєш, — люто зиркнув на дружину Малахов, — ми вже, здається, договорилися до краю.
— У мене до тебе прохання.
— Слухаю.
— На мить, на одну тільки мить стань на мою точку зору і глянь на себе не своїми, а сторонніми очима. Тільки на одну коротесеньку мить.
Малахов замислився. Він не хотів і не мав права погоджуватись з Ганною, але все-таки, не погоджуючись і ніяк не виявляючи цього, примусив себе зробити так, як вона просила, — глянув на самого себе сторонніми очима. Глянув і злякався, так страшно виглядала його самітність серед людей. Адже зовні виходить, ніби справді він бажає дослідові провалу.
Якісь дивні думки лізуть в голову. Все це через Ганну, через її слова. Але в одному вона має рацію — нікого немає поряд Малахова, він іде сам, один, проти течії. Ну, що ж, сміливим людям завжди доводилося йти проти течії. Цього боятися нічого.
— Ні, Ганно, — майже впевнено сказав прокурор, — твій погляд неправильний, і я не можу його поділяти.
На серці у Ганни було сумно і тоскно. Не зміг Малахов зрозуміти свого становища, не стало у нього для того душевних сил, а Ганна не зуміла його переконати. Вона дивилася на свого чоловіка, як на чужу, сторонню людину. Невідомо, хто тому виною, але важко, дуже важко буде їм далі жити поряд.
Задзвонив телефон, і Володимир Іванович незадоволено потягнувся до трубки.
— Міський прокурор Малахов слухає, — за звичкою трохи розтягуючи слова і сам прислухаючись до звучання свого красивого голосу, сказав він.
Ганна слухала його відповіді і сама собі відзначала, як в залежності від того, з ким розмовляє людина, може змінюватися її голос. Так і тепер — інтонація голосу Малахова змінилася від спокійно-впевненої, навіть зверхньої, до запобігливої.
— Слухаю вас, товаришу Косяченко. Так, це я, вітаю вас. На засідання бюро обкому? Коли? Негайно? Дуже добре… Так, я зараз буду, через п’ятнадцять хвилин. Тут близько, дякую. Які матеріали треба узяти? Ніяких? Це точно? Добре, зараз буду.
Поклав трубку і мить, не відриваючи від неї руки, ще раз зважив усю розмову з помічником першого секретаря обкому Косяченком. Чого його викликають? Добре це чи зле? Та, власне кажучи, чого йому хвилюватися? Ходив він на такі засідання вже не раз і ще сотні разів ходитиме. Нічого тут особливо роздумувати?
— Мене на бюро обкому викликають, — сказав він і докірливо подивився на Ганну. — Стривожила ти мені душу своїми словами. І дуже образила. Тобі не хочеться нічого сказати на прощання.
— Ні, — уважно стежачи за кожним кроком чоловіка, відповіла Ганна.
— Гаразд, ми продовжимо розмову, коли я повернусь. І тоді ти побачиш, як неправильно оцінюєш людей…
— У нас більше ніколи не буде розмов на цю тему.
— Так, звичайно, дуже неприємно розмовляти, коли почуваєш себе кругом неправим.
Йому треба було поспішати, не бігти, а на крилах летіти до обкому, а він все ще зволікав, бо йому здавалося, що тут ще не сказано найважливіше… що не за ним лишилося останнє слово.
— Іди, будь ласка, — сказала Ганна, — мені зараз важко з тобою говорити.
— Звичайно, важко, коли бракує доказів…
— Іди, — стомлено повторила Ганна, їй зараз хотілося тільки одного: не бачити перед собою обличчя власного чоловіка.
Все ще відчуваючи незручність, не знаючи, як попрощатися з Ганною, він підійшов до дружини, але вона дивилась кудись за вікно.