Вислухавши Вітковського, Чилікін сказав:
– Добре, зірвемось. Тільки директору нашого будинку я віддячу по-своєму.
Вночі Дімка пробрався в кладову, забрав десяток простирадел і, розбудивши Вітковського, втік з ним через вікно. Коли розвиднілось, вони були вже на околиці грязевого курорту Сакі, за шістнадцять кілометрів від Євпаторії. Якась спекулянтка перекупила у Дімки всі простирадла, заплативши по десять карбованців за кожне. Гроші на проїзд вони вже мали. Вітковський, який мав певний досвід; порадив Дімці їхати далі не міжміським автобусом, а на попутній машині, досить грунтовно довівши, що так буде безпечніше.
– А то кинуться, що нас нема, зразу у міліцію повідомлять, а міліція по телефону – по автостанціях. І зацапають нас зразу ж.
Дімка погодився з його міркуваннями. Повертатися у спецбудинок під конвоєм йому не хотілося. Зупинивши автофургон і дізнавшись, що він їде в Алушту, втікачі умовили шофера взяти їх у кабіну.
– Ви що, близнята? – поцікавився чорночубий водій з лукавими зморшками біля очей, не без цікавості розглядаючи маленьких пасажирів. Обидва хлопчаки були майже рівні на зріст, в однакових костюмчиках. Тільки очі в одного блакитні, мрійні, а в другого чорні – ледь маслянисті, з гарячим вогником.
– Так, дядечку, у нас одна мама, – збрехав Вовка, непомітно штовхнувши ліктем свого товариша.
Дімка додав:
– Тільки я більше схожий на батька, а він – на матір…
– Куди ж ви їдете, коли це не таємниця? – знову поцікавився чорночубий водій.
– До бабусі в гості, – відповів Вова. – Вона живе в радгоспі під Алуштою.
– Значить, вас на повороті скинути?
– Ага, ми звідти пішки двинемо.
Шофер зупинив фургон там, де попросили хлопці.
Вилазячи з кабіни, Дімка з виглядом бувалої людини всунув у руку водієві дві десятки. Але той не взяв грошей:
– Не треба, хлопчики, я не калимщик. Краще купіть на них своїй бабусі подарунок. Вона дуже зрадіє.
Коли машина від'їхала, Вовка сказав:
– Давай обійдемо Алушту, а на околиці знову попросимось на попутну.
– Чого ти все ховаєшся? Боїшся? – раптом розсердився на нього Дімка. – Видумав ще обходити, робити такий крюк, ноги даремно бити.
Вовка насуплено заперечив:
– Не крюк, а навпаки… Навпрошки буде ближче.
– А де ми поїмо? У мене вже кишки марш грають.
– У першому ж селі щось дістанемо.
Дімка неохоче погодився. Він не любив, коли щось робилося проти його бажання.
Вони рушили повз кипариси до гір, минаючи Алушту, що розкинулась в мальовничій долині. Через півгодини знову вийшли на шосе і почали «голосувать». Тут їх і затримав одягнений в новенький кітель старший лейтенант міліції, під'їхавши на мотоциклі.
В дитячому прийомнику без особливих труднощів розібралися, що це за «брати-близнята». Вітковського першою ж машиною відправили назад у спецбудинок, а Дімку Чилікіна як неповнолітнього правопорушника – в дитячу виправно-трудову колонію. З сумом в очах за втраченою волею дивився він через круглий ілюмінатор тісної каюти на кримські береги, що відпливали за обрій. Теплохід віз його до Одеси.
СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК
Важко звикав Чилікін до життя в колонії. Хоч на вікнах корпусів не було важких ґрат і в сонячні дні у приміщенні вистачало світла, все ж воно здавалося не таким ясним і ласкавим, як там, за кам'яною стіною, поверх якої тягся колючий дріт. Час теж минав чомусь дуже повільно. Тижні були схожі один на один, як цеглини, які клав одну на одну каменяр, зводячи стіну. І не вірилось, що ця стіна колись буде закінчена.
Але пройшов місяць, другий, третій, і Дімка якось непомітно втягся в розмірений ритм нових для нього буднів, навіть відчув у душі цікавість до свого майбутнього. Може, й справді непогано вийти звідси після відбуття покарання слюсарем чи, скажімо, токарем та на додачу ще й закінчити сьомий клас, як увесь час його вмовляв вихователь-волжанин, вже немолодий, плечистий чоловік з веселою іскоркою в жовту-вато-сірих очах. Варто тільки захотіти…
Якось в час вечірнього обходу цей вихователь підійшов до Дімчиного ліжка і, присівши на край, грубувато, але по-батьківськи тепло запитав:
– Ну що, Чилікін, так і будеш поневірятися по різних роботах? Шкода твоїх рук, їй-право. Могли б розумно працювати.
– А голову тоді куди діти? – підтяг Дімка пухнату ковдру до підборіддя.
– У Сеньки Патефончика, твого хрещеного, котелок наче варить не гірше, ніж у тебе, – зауважив вихователь, – а все ж хлопець пішов працювати у цех, слюсарну справу взявся вивчати. А спершу так само, як і ти, опинався, мовляв, пролетарієм бути не збираюсь…
Дімчиним «хрещеним» Патефончика називали ось чому. Ще на початку свого перебування в колонії Дімка з усіма працював на спорудженні причалу. Стояла сира, з пронизуючим вітром, погода. Море штормило, сердито билося під тимчасово спорудженим на палях дощатим помостом, по якому Дімка з Патефончиком несли довгу колоду. Патефончик йшов першим, голосно клянучи сльотаву осінь і конвоїрів, які змусили його, інтелігентну людину, працювати в таку нестерпну погоду. Дійшовши до кінця помосту, він люто вилаявся і скинув з плеча ненависну йому ношу. Колода глухо вдарилась об дошки, підскочила і збила Чилікіна з ніг. Дімка, навіть не встигши крикнути, впав у синьо-чорну від холоду воду і почав тонути. Може, він і пішов би на дно, якби не самовідданість Сеньки. Знявши з себе ватянку та шапку-ушанку, Патефончик кинувся в море, схопив Чилікіна за комір і, напівживого, підтягнув до помосту. Після цього купання вони обидва потрапили до лазарету, пролежавши понад місяць з запаленням легенів. Так Дімка став «хрещеником» Сеньки Патефончика, знайшовши в його особі відданого друга. Сенька Патефончик був найпопулярнішою фігурою в колонії. Незважаючи на свої шістнадцять років, він уже втретє відбував у ній покарання. Цей товстенький, короткий, але на диво рухливий, рожевощокий хлопчина відзначався трьома «талантами»: карманного злодія, афериста і зломщика. Його знав злочинний світ Одеси, Ростова, Києва та інших міст. Про злодійські витівки Патефончика ходили найнеймовірніші чутки. Він був винахідливим і сильним не по літах. Потрапляючи до колонії, більше за всіх бешкетував, симулював, потім організовував побиття активістів. Сам нехтував будь-якою корисною працею і того ж вимагав від інших. На волі злодійська кличка у нього була інша – «Купчик». Патефончиком його назвали недавно після однієї пам'ятної події, яка відбулася в колонії.
Трапилося це в переддень 7 листопада. На Жовтневі свята колоністи чекали гостей – шефів-робітників з одеських заводів. До цієї зустрічі художники виготували здоровенний плакат «Добро пожалувати», прикрасили клуб революційними лозунгами й- різнокольоровими прапорцями. Був випущений спеціальний номер стінної газети «В нове життя».
Оскільки святкування річниці Великого Жовтня співпадало з 100-річчям заснування заводу, начальник колонії майор Буров, старий чекіст, жилавий, велетенського зросту чолов'яга, який мав звичку злегка сутулитись, замовив у міській друкарні тиснений бронзою адрес у шкіряній оправі. Хотілось від імені колективу колонії гідно привітати ювілярів.