Текст склали теплий, сердечний, віддрукували його на доброму папері і з великим смаком оформили у граверів-друкарів. Вранці мали урочисто вручити адрес гостям.
А під вечір хтось із колоністів викрав у червоному кутку з книжкової шафи приготований шефам подарунок.
Після довгих розшуків обкладинку адреса витягли з-під матраца сімферопольця Дімки Чилікіна. Брудний і зім'ятий аркуш з текстом привітання було знайдено в ящику для металевих відходів.
– Здорово ти дав, мамочка. Вищий клас! – схвально шепнув на вухо Чилікіну Патефончик, почувши, що Дімку викликає до себе начальник колонії.
Дімка нахмурився і буркнув:
– Цього я не робив. Хтось підсунув мені папку…
– Говори!.. – хитро підморгнув Патефончик, з усмішкою поплескавши його по плечу.
– Не жити мені! – щиро сказав Дімка.
І Сенька Патефончик повірив йому, але повірив майор Буров.
Завжди врівноважений, він навіть почав кричати на Дімку, назвав його безсовісним і посадив на три доби під арешт. Але відбувати кару Чилікіну не довелося.
Тільки-но його відвели в карцер, до кабінету начальника колонії постукав Патефончик. Він клубком вкотився в кабінет і, наче в себе вдома, без церемонії всівся на стілець, закинув ногу на ногу.
– Я прийшов до вас для ділової розмови.
Буров повернувся до нього.
– Слухаю тебе.
– Ви, громадянине начальник, знаєте мене не перший день, – мнучи в руках модного, але вже добре зношеного кашкета, здалеку повів Патефончик.
– Так, четвертий рік ми знайомі, – чи то з схваленням, чи то з осудом промовив начальник колонії і посміхнувся.
Патефончик витримав невелику паузу.
– Вам відомо, – знову заговорив він, – що востаннє мене зцапали, як безсовісного фрайєра, за підробку облігації виграшем в п'ятдесят тисяч. Ну, схотілось мені на мить стати таким одеським багатієм. «Мечты, мечты, где ваша сладость?», як сказав ще в минулому сторіччі хороший чоловік Саша Пушкін.
Майор Буров посміхнувся і запалив цигарку.
– Те, що ти почав читати Пушкіна, добре, Патефончик вклонився йому і вів далі:
– Потрапивши знову в цю установу, я вирішив поставити хрест на минулому і перекуватися на сто процентів. Хочу бути культурним робітником і культурно жити.
Начальник колонії струсив з цигарки купку попелу, глянув скоса на Патефончика і глухо мовив:
– Ти й раніше мені це саме обіцяв.
– Тоді я був ще, як кажуть, молокосос, а зараз почав трохи кумекати, – серйозно зауважив Патефончик і з чарівною щирістю додав – Жити мені сто один рік, коли я знову повернуся до суспільства антифасадом!
– Чому ж ти не хочеш оволодіти якимсь ремеслом? – піднявся з-за столу майор. Його велетенська тінь попливла по стіні, злилась з півтемрявою кутка, де він зупинився.
Патефончик, не відриваючи погляду од розпеченого волоска настільної лампи, відповів:
– Через тиждень прийду в цех, от побачите.
– В який?
– Ще подумаю.
– Що ж, думай, тільки не барися.
– Ви мені не вірите?
– Хочу вірити… – повернувся до столу майор і знову сів на стілець. – Пора тобі, Сеню, взятися за розум… Сам же говориш, що вже не маленький.
– Я, здається, це вже й роблю, – зітхнув Патефончик. – : Посилайте скоріш за Колькою Фортуною. Це він поцупив папку… Сам мені признався. А Дімка Чилікін тут ні при чому.
– Дякую, Сеню, – довірливо мовив майор, погасивши цигарку. – Негідник він, цей Колька Фортуна! Скільки добра нам зробили шефи, а він… Як завтра ми їм в очі подивимось?
– У вас є патефон? – несподівано запитав Сенька.
– Вдома є.
– Дасте напрокат? На одну ніч.
– Навіщо він тобі?
– Вранці дізнаєтесь. І той зім'ятий аркуш з текстом дайте.
Одержавши від майора Бурова все, що вимагав, Сенька вийшов з кабінету начальника колонії з загадковою посмішкою на вустах. Цілу ніч провів він в червоному кутку. До ранку горіло там світло і лунала музика з оперети «Сільва».
А вранці на столі начальника колонії лежав адрес шефам-робітникам, наче щойно принесений з друкарні. Реставрував його Сенька дуже майстерно. Золоті були у нього руки, тільки робили вони довго не те, що треба.
– Молодець, виручив ти нас, – від душі подякував Сеньці майор Буров.
Той добродушно-насмішкувато скривив у посмішці яскраво-червоні вуста.
– Не я, а патефончик молодець. Цілу ніч, бісів син, не давав мені спати.
З того дня й прозвали колоністи Сеньку Патефончиком. Він не ображався. Це прізвисько навіть подобалось йому. Воно нагадувало про першу корисну справу, зроблену ним для всіх.
Хоч Патефончик був старшим за Чилікіна, але після «купання» в морі, спільного перебування в лазареті та випадку із злополучним адресом вони дедалі більше сходилися. Про це зближення двох «важких» колоністів знав і вихователь-волжанин, і начальник колонії. І їх це не турбувало. Вони розуміли, що поганого в цьому нічого нема.
Коли Дімка дізнався від вихователя-волжанина, що Патефончик пішов працювати в слюсарний цех, він на другий день попросився туди ж. Адже лише через солідарність з своїм «хрещеним» Дімка не зробив цього раніше, А Патефончик хитрий! Нишком все зробив, навіть не попередив його, наче соромився.
Дімці відвели робоче місце за лещатами поряд з Патефончиком. В цьому допоміг вихователь-волжанин. Хлопці навіть не запідозрювали, як він радів, що виграв з ними боротьбу за них же самих.
– Ну, брати-хозари, входьте в робітничий клас! – побажав він їм перед першою трудовою зміною. І жартома додав: – Не побачу через місяць ваших портретів на Дошці пошани, штани з вас спущу!..
– В авангард ми вліземо, не хвилюйтесь, – посміхнувся Патефончик, досить спритно орудуючи молотком та зубилом. Виявилось, що слюсарний інструмент його руки теж відчували тонко. І не дивно: Сенька ж був з робітничої сім'ї.
Через місяць їхні портрети справді красувались серед галереї передовиків. Патефончик і Чилікін спершу не повірили своїм очам, коли однієї неділі побачили свої зображення в багетових рамках, що були вивішені в червоному кутку. В ту хвилину, коли Патефончик, зсунувши на очі кашкета, хитрувать посміхався перед Дошкрю пошани, а Чилікін з невиразним почуттям гордощів чухав потилицю, до них підійшов начальник колонії.
– Ну, як вам подобається? – запитав він.
– А вам? – весело глянув на нього Патефончик.
– Мені дуже, – тепло посміхнувся майор.
– І нам теж, – відгукнувся Чилікін.
– Тоді поздоровляю. Почин зроблено, – міцно потиснув хлопцям руки начальник колонії. Злегка сутулячись, дебелий і костистий майор вийшов з червоного кутка, залишивши друзів самих.
– Ну, Дімко, – мовив Патефончик, – не знаю як ти, а я, коли вийду на волю, піду працювати на завод. Баста! За грати більше не хочу потрапляти.
– Я теж.
– Ех, мамочка моя! – солодко потягнувся Патефончик. – Знаєш, яке у нас тепер піде життя?
– Яке?
– Як у казці. Чилікін знизав плечима.
– Не розумію.
– Голова! Чим далі, тим цікавіше буде, – мрійно промовив Патефончик, і кожна рисочка його юного обличчя випромінювала радість.
Від Сеньчиних слів Дімці дуже захотілося додому.
ПОВЕРНЕННЯ
Не через тиждень і не через місяць, а все ж настав той день, коли начальник колонії викликав до себе Чилікіна і сказав:
– Ну, Дімо, іди в контору, одержуй документи. Закінчилось твоє життя у виправно-трудовій колонії. Повертайся до матері та дивись, не завдавай їй нового клопоту.
Дімка не міг повірити, що так несподівано став вільною людиною. Він розгублено закліпав зволоженими очима і зовсім чужим голосом вимовив:
– Ви помилились… Мені ще півроку…
– Що ж, – широко посміхнувся майор, і по його обличчю пробігли веселі зморшки, – за цю щасливу помилку я готовий відповідати перед своєю совістю, – і по-батьківськи ласкаво поплескав Дімку по спині. – Іди і тримайся як герой. Я буду цікавитись тобою. Сам теж пиши. Приємно буде одержати від тебе звістку. Бажаю всього найкращого.