– Дякую, громадянине начальник, – розчулено пробурмотів Дімка.
– Товаришу майор, – виправив його Буров. І додав: – Будеш у місті, провідай Сеню. Привіт від мене передавай. Адресу знаєш?
– Дерибасівська, 23, квартира 7, – безпомилково відповів Дімка.
– Бери з нього приклад. Бачиш, як хлопець взяв себе в руки, а був важчим за тебе. Зараз не нахваляться на заводі!..
– І я піду на завод! – промовив Дімка.
Сказав це він так твердо й щиро, що майор відчув непідробну радість.
– Чим швидше ти влаштуєшся, тим краще. В колективі людина завжди впевненіше себе почуває.
За ворота колонії Дімку провів вихователь-волжанин. Його жовтувато-сірі з веселою іскоркою очі взялись сумом. Поправляючи на Дімці кепку, що з'їхала на потилицю, він сказав:
– От, Чилікін, і прийшов кінець нашому знайомству. Вивели ми тебе на трудову стежку, тепер сам по ній іди. Якщо не звернеш з неї, станеш справжньою людиною. Цінуй, Дімо, завжди кожну годину, кожен день у своєму житті. Адже тебе чекає стільки/хороших справ.
Вони попрощались, як рівні, за руку. Дімка з пакунком під рукою, в розтоптаних робочих черевиках широкою ходою пішов по зігрітому сонцем асфальту, а вихователь-волжанин ще довго дивився йому вслід.
Дивився з надією й тривогою, думаючи про те, як складеться життя у цього чорноокого норовливого хлопчика? Адже життя прожити – не поле перейти…
В касі морського вокзалу черга була порівняно невелика.
Коли Дімка одержав квиток на теплохід, до посадки залишалося більше години. Не гаючи часу, він пішов на Дерибасівську, 23, щоб попрощатись з Патефончиком. Страшенно хотілося застати Сеньку вдома.
На дверях квартири № 7 було два дзвінки. Який з них до Патефончика, Дімка визначити не міг, бо прізвища на табличках давно витерлись. Навмання натис білий ґудзичок нижньої кнопки.
В напівпрочинені двері висунулась сива голова в чепчику. Зовсім старенька бабуся з жилавою, на диво тонкою шиєю запитала.
– Кого тобі треба, сину?
– Бабусю, Патефончик тут живе?
– Який такий Патефончик? Немає у нас Патефончиків.
– Як же нема? Сеня мені особисто сказав: квартира номер 7. Я добре запам'ятав.
– Тобі Сьомку Веселова треба? Так би й сказав, зараз покличу. А то якогось Патефончика питаєш… – пробурмотіла бабуся.
Лише коли вона подибала по коридору, Дімка зрозумів, що назвав Сеньчине прізвисько, яке йому дали в колонії, його справжнє прізвище – Веселов.
Сенька з'явився в дверях в одній майці, в тапочках, взутих на босу ногу, з перекинутим через плече махровим рушником. Видно, він саме вмивався в кухні.
– Дімко, мамочка моя! – широко розставив Сенька короткі сильні руки і міцно стиснув Дімку в обіймах. – Заходь, от молодець! От радість!
Дімка, ніяково посміхаючись, промовив:
– Я до тебе на хвилинку, теплохід зараз відходить…
– Що мені до того, – схопив його за руку Сенька і потяг за собою в темну прихожу, збуджено вигукуючи – Подумаєш, теплохід відходить! Встигне твій теплохід!
Кімната, де мешкав Патефончик, була досить просторою і добре обставленою. Але все-таки відчувалася відсутність жіночої руки. На столі лежала не зовсім чиста біла скатертина, у вазі для квітів віником стирчав давно зів'ялий букет бузку, блідо-кремові фіранки на високих вікнах потемніли і витягнулись, шовковий абажур вкрився тонким шаром пилу.
– Сестричка поїхала екзамени в університет здавати, – застилаючи ковдрою ліжко, сказав Патефончик, – так що вибачай за відсутність ажуру. Сідай, мамочка, – змахнув він рукою з плюшевої оббивки стільця хлібні крихти. – Будь як дома. Зараз перекусити щось пошукаємо.
– Я ж тобі сказав, що мені треба бігти, а ти «перекусить»! – ледь присівши, піднявся із стільця Дімка.
Патефончик енергійно посадив його на місце.
– Сиди і не рипайся.
– Але ж я можу запізнитись…
– Тоді ходімо до твого теплохода, коли ти без нього жити не можеш! – розчинив шафу Патефончик і зірвав з вішалки першу, яка попала під руку, сорочку. – Ніколи не думав, що через якийсь там теплохід ти ладен на мене наплювати!
Дорогою в порт вони закидали питаннями один одного, перебиваючи, відповідали на них і зразу ж запитували знову. Все-таки давненько не бачились. Патефончик був дуже радий, що Чилікіна відпустили достроково, дякував за привіт від майора Бурова, хвалив колоністів за ідею зняти своїми силами короткометражний фільм «Ми готуємо себе до праці». Дімка захоплювався трудовими успіхами Патефончика на заводі, обіцяв писати про свої справи, коли теж влаштується на роботу, і все турбувався, що теплохід може відпливти без нього.
Та коли вони вийшли на пірс, блискучий білий лайнер Чорноморського флоту лише почав приймати на борт пасажирів.
Дімка й Патефончик підійшли до трапа.
– Бувай здоров, Сеню, – простягнув Дімка руку.
– До зустрічі, Дімо, – обняв друга за плечі Патефончик і всунув йому в кишеню штанів гроші.
– Що це? – вийняв кілька сотень Дімка.
– На дорогу, – спокійно відповів Патефончик.
– Мені ж у колонії дали…
– Дімо, мамочка моя, ну, скільки там дали? – благально глянув на Чилікіна Патефончик веселими блакитними, як два озерця, оченятами. – А тобі ж треба гостинці сестричкам привезти, матері хоч недорогий подарунок зробити. Ну, як ти з'явишся додому з порожніми руками? Ніякого ефекту не буде. А я преміальні одержав. Вистачить мені. Скоро зарплата.
Дімку схвилювала ця чуйність і турбота.
– А ти не брешеш? Зможеш прожити до зарплати?
– Ой, ну що ти говориш?
– Тільки як я віддам тобі? – задумливо запитав Дімка, мнучи в руках гроші.
– Заробиш – вишлеш. У мене поки що не горить, – безпечно відповів Патефончик і, оглянувшись навкруги, порадив – Тільки ховай монету подалі, а то який-небудь франт ще позичить у тебе…
Теплохід нагадав їм про відплиття, подавши голос, густий, басовитий. Стривожені гудком чайки з криком піднялися з води і закружляли над високими щоглами.
– Прощавай, Сеню! – вискочив на трап Дімка.
– До побачення! – помахав йому рукою Патефончик, товстенький, рожевощокий, милий юнак. Прощаючись з ним, Дімка не знав, що життя більше не зведе їх разом. Він не спускав очей з кругленької постаті на пірсі, доки вона не розтанула в блакитному мареві пекучого дня. Тільки тоді Дімка покинув палубу і з гострим почуттям самотності спустився в свою каюту.
Другого дня білосніжний, як айсберг, теплохід, той самий, що відвозив Дімку півтора року тому в Одесу, привіз його знову в Крим. Спускаючись по крутому трапу, Чилікін відчував радісне піднесення і водночас якусь ніяковість. Яскраве, пекуче сонце, блакитне небо, море, що ніжно голубило берег, святково одягнені люди і квітучі магнолії – все ніби говорило йому: дивись, яке прекрасне навколо життя, не кради його сам у себе, працюй чесно, і ти станеш шановною людиною в суспільстві.
Надвечір він був у Сімферополі. Як змінилося місто за час його відсутності! Багатьох вулиць він не впізнав. Скільки з'явилось квітів, дерев і світлих красивих будинків. В одному з них на Червоній гірці одержала нову квартиру і Дімчина мати. Вона дуже жалкувала в листі, що його не буде на новосіллі. Тепер у них є все: і балкон з чудовим краєвидом, і газова плита, і ванна з душем.
До Червоної гірки Дімка добирався пішки. Не хотілося штовхатись в переповненому трамваї. Без труднощів розшукав свою нову квартиру.
Піднявшись на третій поверх сорокаквартирного будинку, рішуче натиснув кнопку електричного дзвінка і завмер на східцях в радісному чеканні.
У світлому чотирикутнику відчинених дверей з'явилась худенька, вже зовсім сива жінка, з накинутою на плечі блакитною шаллю в чорних розводах. Він упізнав матір відразу: і по сумному погляду рідних очей з золотою іскоркою, і по маленькій родимці на шиї, і по цій старенькій шалі.