За добро Дімка вмів платити добром. Працював він на заводі не як-небудь, аби збути з рук наряд, а дуже старанно. Що б йому не доручив бригадир – чи свердлити дірки в кулачках, чи зачищати шестерні, чи полірувати деталі для каменерізних машин, він всяку роботу виконував з душею і, головне, швидко. В ньому відчувались природжений хист, любов до металу.
Майстер участка Червонцев, який завжди відзначався добротою і прихильністю до людей, уважно і навіть якось ревниво стежив за кожним Дімчиним кроком, непомітно підправляв його Втративши єдиного сина, він переніс на нього всю свою батьківську любов.
– Добре, Дімо! – частенько говорив він хлопцю. – Якщо вже бути металістом, то найпершим! Дивись – підростеш, зміцнієш і мене на участку заміниш. Скоро, друже, і мені у відставку подавати треба. На пенсію піду.
– Що ви, дядю Кузьма? Без вас завод ніяк не обійдеться.
– Незамінимих людей немає, то ти старайся.
– Та я стараюсь…
І зовсім несподівано Чилікін зірвався. Раптом він надумав похизуватися перед колишніми друзями по вулиці своєю самостійністю, незалежністю робочої людини. Одержавши першу зарплату, зібрав дворових хлопчаків, які ще не встигли в пір'я вбитися, повів їх до ресторану, де прогуляв всі гроші, і на останні карбованці примчав на таксі додому. Що було далі, не пам'ятав, бо його в непритомному стані передав сусід по квартирі на руки матері.
На заводі дізнались про це.
Коли Дімка прийшов у цех, його, правда, ніхто не лаяв.
Хлопці вперто мовчали, наче не помічали його. Ні разу не підійшов до нього і майстер участка Червонцев. Лише перед кінцем зміни він сказав:
– Після роботи зайдеш до директора.
– Навіщо я йому? – здивувався Дімка.
– Там дізнаєшся, – похмуро відповів майстер.
Дімка почав міркувати, чим він проштрафився в цеху, але нічого пригадати не міг. Браку у нього не було, норму щодня перевиконував, інструменти й матеріали беріг. Про пиятику в ресторані він навіть не згадав, вважаючи це особистою справою. І, не почуваючи ніякої провини, він після гудка спокійно попростував в адміністративний корпус.
У прийомній не було нікого. Дімка рішуче відчинив двері і завмер на порозі. В кабінеті директора на нього чекали секретар партбюро, голова завкому, начальник участка Червонцев, бригадир, комсорг цеху і сам директор заводу, рухливий, худорлявий чоловік з сивою гривою волосся, блідим, вилицюватим обличчям і глибоко запалими, чорними, дуже проникливими очима.
Всі вичікувально дивилися на Дімку.
– Проходь, гуляко, сідай, – запросив його жестом директор, відсовуючи вбік ділові папери, які лежали перед ним.
Дімка присів на край стільця і лише тепер зрозумів, навіщо його сюди покликали. Неприємний дрож пробіг по спині, руки миттю спітніли. «Пропав, вилають, як останнього…» – подумав він. І в душі стало якось холодно й порожньо.
Розмова з Дімкою була відвертою і короткою. Хоч ніхто на нього не кричав, не ображав, ніякої кари не вимагав, але з виступів юнак зрозумів: якщо йому довіряють люди, поважають, то хай цінує це. Недавно Дімці те ж саме говорила мати. Дійсно, як усе по-дурному вийшло… Краще б ці гроші Сеньці Патефончику вислав або матері віддав.
Вийшов він з кабінету директора червоний, із скуйовдженим волоссям, наче його тягали за чуба. Ховаючи очі, вибіг через прохідну на вулицю.
Йшов додому і думав гірку думу, що тепер на заводі всі будуть тикати на нього пальцями, дражнитимуть гультяєм, а хлопці з бригади взагалі одвернуться. Навіщо їм потрібен п'яничка?
Проте нічого цього не сталося. Наче й не було тієї розмови в директорському кабінеті. Члени бригади, як і раніше, привітно розмовляли з ним, майстер Червонцев охоче розкривав йому секрети слюсарної справи, а голова робіткому, зустрічаючись з ним, привітно вітався, тиснучи руку. Тільки один бригадир дивився суворо, допитливо: йому доручили перевіряти, як витрачатиме Дімка зароблені гроші.
Йшов час. Але Дімка не забув неприємного випадку з першою зарплатою. Вулиця, яка раніше так манила до себе, втратила для нього всякий інтерес. Правда, час від часу за вікном розлягався знайомий пронизливий свист. Тільки Дімка не відгукувався на нього. Вечорами почав ходити в школу робітничої молоді, відвідував гурток баяністів, захопився спортом. Його дедалі більше вабило нове життя з усією його принадою і гіркотою. Йому подобалось бути робітником. І от, коли все у Дімки наче вирівнялось, стало на своє місце, його боляче вразили в саме серце. Якось, несучи ящик з готовими деталями, Дімка зупинився перепочити біля цехової конторки. Була обідня перерва, верстати не гули, і все, що говорили за фанерною перегородкою, він добре чув.
По голосах – один тихий, спокійний, другий нетерплячий і низький – Дімка впізнав, що розмовляли майстер участка Червонцев і комсорг Альошка Бунін.
– Пора вже, здається, Олексію, Чилікіна до комсомолу приймати. Хлопець показав себе добре, – сказав Червонцев.
– Але ж він неповнолітній злочинець, – заперечив Бунін.
– Був таким, – поправив його Червонцев. – А зараз він член нашої заводської сім'ї, передовик.
Що відповів комсорг, Дімка не чув. Він нехотя підняв з підлоги ящик з деталями, який раптом став дуже важким. Похнюпившись, пішов до виходу. Гірко міркував: «Так ось ти хто, Дімка Чилікін – неповнолітній злочинець! А таким, звичайно, не місце в комсомолі…»
РОЗМОВА З МАТІР'Ю
Крилатий, заклавши за спину руки, стояв перед комодом і розглядав на стіні портрет Чи-лікіна. З простенької, випиляної лобзиком рамки на нього дивився юнак у військовій формі з темними жвавими очима і густою чуприною. Обличчя Чилікіна сподобалось Крилатому: вольове, розумне, навіть красиве, якщо не брати до уваги трохи завелике міцне підборіддя. Значить, от яким був один з друзів Івана Ключини! Він зовсім не схожий на злочинця. Але з свого досвіду старший слідчий знав, що зовнішність часто буває обманлива.
Вивчати риси Чилікіна, сфотографованого більше двох років тому, Крилатий почав з двох причин. По-перше, його дуже цікавило, який на вигляд свідок номер один, щоб мати уяву про його характер, по-друге, у нього було кілька хвилин вільного часу, поки мати Чилікіна переодягалася з дороги. Вона тільки-но повернулась з Судака, де проводила відпустку в одному з приморських будинків відпочинку по профспілковій путівці.
Від погляду Крилатого не сховався страх, що промайнув на обличчі Чилікіної, коли він відрекомендувався їй як слідчий обласної прокуратури.
Чому вона так стривожилась? Адже без причин, як кажуть, пожару не буває. Значить, їй щось відомо про сина. Ще до свого візиту Крилатий зробив деякі додатки до складеного ним раніше плану повторного слідства справи № 3-172 (г). Хотів того Крилатий чи ні, життя вносило свої поправки і корективи в його роботу, наслідками якої він не міг похвалитись. Більше того, слідство явно затягувалось. Таким важким не було жодне з них. Просто якась напасть та й годі.
От і виклик в Сімферополь Ганни Загатченко, атестат зрілості якої опинився у Чилікіна, теж не допоміг Він майже нічого не дав Крилатому, окрім клопоту, зв'язаного з влаштуванням Загатченко в готель і відправкою її додому. Як потрапив атестат до Чилікіна. вона не знала. З Чилікіним особисто не була знайомою, бо навчалася тоді на останньому курсі і його майже не пам'ятала. Ключину знала трохи більше, але не настільки, щоб її свідчення помітно зрушили слідство. Разом з Ключиною вона входила в склад збірних команд технікуму і міста з легкої атлетики, бачилась з ним під час змагань. Ключина був дуже сильним бігуном. Казали, що у військовому окрузі, де він служив, не було кращого стайєра. На біговій доріжці мало кому вдавалося «дістати» його. Але одного разу, як він розповів Загатченко, його переміг на дивізійних змаганнях молодий солдат з сусідньої роти – Дмитро Чилікін. В тому ж полку служив і Володимир Вітковський, якого разом з Ключиною призвав Керченський військкомат.