Це він загітував Ключину й Чилікіна вступити до Євпаторійського технікуму фізичної культури.
От і всі свідчення Ганни Загатченко. З них Крилатий зважив на те, що дружба Ключини, Вітковського й Чилікіна зародилася ще до навчання в технікумі. Але цей факт не був тією ниткою, яку вперто шукав і не міг знайти Крилатий.
Роздуми старшого слідчого обірвала поява матері Чилікіна.
На ній було по-домашньому скромне вбрання – біла батистова блуза, спідниця вільного крою.
– Може, вип'єте склянку чаю? – просто запропонувала вона Крилатому. – Подала б сніданок, але ще не встигла зварити. Вибачайте. А чай я приготую швидко, з вишневим варенням.
Крилатий ввічливо відмовився, знову вловивши в голосі і в рухах Чилікіної приховане хвилювання. Його прихід стурбував її. В чому ж причина?
– Я не заберу у вас багато часу, – сівши до столу, почав розмову Крилатий. – Скажіть, Маріє Сергіївно, за що ваш син потрапив до спец-будинку?
У великих виразистих очах Чилікіної, що відверто дивилися на нього, майнула тривога.
– Він знову щось накоїв?
– Поки що цього стверджувати не можу, і вам не варто передчасно хвилюватися.
– Коли б це так, – важко зітхнула Чилікіна. – Якби ви знали, скільки мені довелося пережити за Діму… От і посивіла передчасно, бабусею стала. А мені всього сорок років.
Похиливши кучеряву голову Крилатий з щирим співчуттям слухав невеселу розповідь Чилікіної про сина.
Вона не приховала нічого: розповіла про дружбу Діми з Павкою Горіним, про викрадені картки, вуличні витівки в Сімферополі, про скарги сусідів та вчителів, про виклики в кімнату для неповнолітніх порушників, про Дімчину втечу із спецбудинку, його перебування в колонії та першу зарплату.
Говорила Марія Сергіївна стримано, навіть скупо.
Але ця скупість в словах пояснювалась не тим, що Чилікіна хотіла дещо приховати. Ні, вона сама багато чого не знала про сина, який з дитинства був дуже скритним. Та все-таки жінка сказала Крилатому чимало важливого. Тепер йому стало відомо, хто був найближчим другом Івана Ключини.
– На заводі до нього ставились дуже добре, допомогли стати на ноги, – після невеликої паузи знову заговорила Чилікіна. – Він одержав п'ятий розряд, почав добре заробляти, закінчив вісім класів вечірньої школи. Коли його призвали в армію, моє серце зовсім заспокоїлось. Служив він старанно і повернувся додому з грамотою. Ще трохи попрацював на заводі і поїхав в Євпаторію вступати до технікуму. Захотів стати викладачем фізкультури. Я не відраювала, хоч і знала, що у нього покликання зовсім інше. Не закінчивши й першого курсу, він раптом надумав їхати до Сибіру. Перед від'їздом забіг додому хвилин на п'ятнадцять, забрав свої речі, попрощався зі мною, з сестричками.
– Де він зараз? – раптово запитав Крилатий.
– В тому й біда, що не знаю…
– Хіба не писав вам?
– Жодного рядка не прислав… – тихо мовила Чилікіна, на обличчі якої таїлися і сум, і образа, і жалість. – Це йому не вперше грати зі мною в мовчанку. Коли був у спецбудинку, а потім служив в армії, теж нічого не писав, не відповідав на жоден мій лист. Мовляв, повернуся, тоді все й розповім. А приїде – слова з нього не витягнеш. Ви, діти, не розумієте, як важко переживати матерям вашу мовчанку. Забуваєте про нас, коли вилітаєте з рідного гнізда. А нам від цього дуже боляче…
Слухаючи Чилікіну, Крилатий згадав і свою матір, сиву, з добрим зморшкуватим обличчям клопітливу жінку, яка жила в селі під Костромою. Вона теж у своїх листах часто дорікала, що він забув про неї, хоч Крилатий майже щомісяця посилав їй звістку. Але його скупі, на сторінку-півтори, «життєписання», видно, не задовольняли матір. Їй хотілося через день, а то й щодня одержувати від. нього докладні повідомлення, чи здоровий він сьогодні, що снідав і обідав, чи не муляють нові черевики, скільки він випалив за день цигарок, як і з ким провів вихідний день. Мабуть, всі матері до кінця життя турбуються про своїх синів і дочок, як про малих дітей… © http://kompas.co.ua
Крилатий облишив роздуми, повернувся до перерваної розмови.
– Значить, за два роки жодного листа? – запитав він.
– Жодного.
– А ви не намагалися його розшукувати?
– В Сибіру багато будівництв. Де його знайдеш?
– Я вам допоможу, – закрив свій блокнот Крилатий.
ОБМОВКА ВІТКОВСЬКОГО
Мати Чилікіна мала рацію. Сибір – великий край, і будівництво там розгорталося широко. П'ядь за п'яддю відвойовували люди у тайги її неосяжні землі, споруджуючи електростанції та греблі, прокладаючи через глухі нетрі шосейні дороги й залізниці, будуючи нові заводи, селища, міста. Знайти сина, не маючи його точної адреси, Марії Сергіївні було дуже важко, майже неможливо. Адже всіх сибірських новобудов вона не могла знати.
Не знав їх, звичайно, й Крилатий. Мав надію, що, можливо, Вітковському пощастило налагодити переписку з своїм другом чи хоча б встановити, де він. Але Вітковський у визначений день не приїхав, а відтягувати побачення з Чилікіним Крилатий не міг. Тому старшому слідчому довелося звернутися по допомогу до працівників розшуку Російської Федерації.
Чекаючи цих повідомлень та прибуття з Май-копа Вітковського, Крилатий ще раз з'їздив до Євпаторії, опитав майже всіх мешканців будинку № 82 по Роздольній вулиці, відвідав сестру двірнички фізкультурного технікуму. На жаль, її племінника не застав: той завербувався на шахти і виїхав до Кузбасу.
Пройшло вже понад місяць з дня відновлення розслідування євпаторійської справи № 3-172 (г), а блакитно-сіра папка з білими шнурками за цей час не побільшала. І це засмучувало Крилатого. Добре знаючи пунктуальність прокурора області, він з години на годину чекав, що той викличе його і попросить дати докладний звіт про хід повторного слідства. А Крилатий поки що не мав потрібних фактів і в душі побоювався цієї зустрічі.
Та вона все ж відбулася. Правда, не у великому прокурорському кабінеті, а в Піонерському скверику.
Якось вранці Крилатий сидів на своїй улюбленій лавці під розлогим каштаном і проглядав свіжі газети.
Біля нього зупинився його шеф, який ішов на роботу.
Прокурор області був у світлому просторому костюмі, солом'яному капелюсі, як завжди акуратно поголений, напрасований.
– Що цікавого, Сергію Дмитровичу, на міжнародній арені? – запитав він по-дружньому, подаючи Крилатому руку.
– Подій чимало, тільки встигай за всім стежити, – склавши газету, піднявся Крилатий з лавки.
Не поспішаючи, вони попрямували до виходу із скверика. На кущах бузку маленькими перлинами іскрилася ранкова роса. Крилатий розповідав прокурору, який ще не встиг прочитати свіжі газети, про міжнародні новини. Той жваво запитував, із знанням справи коментував окремі події.
Біля пам'ятника танкістам прокурор несподівано сказав:
– А тепер, Сергію Дмитровичу, доповідайте про справу, яку я вам доручив. Що вже зроблено?
Не поспішаючи, Крилатий коротко, стислими фразами змалював хід слідства, виклав своє припущення щодо смерті Ключини, розповів, як вестиме далі слідство. Прокурор слухав мовчки, низько схиливши голову і злегка примруживши праве око.
– А взагалі хвалитися нічим, – скромно закінчив свій звіт Крилатий, приготувавшись в душі до серйозного розносу.
Густі брови прокурора заворушилися, що означало його найбільше розчарування.
– Справді, успіхи невеликі!
Крилатий не виправдувався. Він взагалі не мав звички вигороджувати себе, вважаючи, що замазувати свої промахи може лише безпринципна, безвільна людина. А до таких людей Крилатий себе не зараховував.