Проте явних недоглядів чи серйозних помилок в розслідуванні євпаторійської справи прокурор області поки що не бачив. Може, через те він лише нагадав Крилатому:
– Тільки не забувайте, що я вам казав раніше про чуйність. Адже ви маєте справу з молоддю, з комсомольцями. Дивіться, будьте обачні в своїх висновках. Допуститися помилки набагато легше, ніж потім її виправити.
– Я це розумію…
– Дійте наполегливіше. Москва чекає відповіді.
Крилатий знову цілий день перечитував протоколи, складені слідчим Туляковою, вдумуючись в кожне формулювання, співставляючи старі факти з новими. Адже він мусив знайти й виправити її помилку, напевне сказати, чи не відноситься справа із смертю Івана Ключини до завуальованих вбивств. Повертаючись з роботи, пін вдруге послав у Майкоп виклик свідкові Вітковському.
Той приїхав до Сімферополя теплого суботнього вечора, коли Крилатий не чекав на нього. Збираючись провести вихідний день на озері Базар-Чалга, найкращому в Альмінській долині, Крилатий вирішив зайти в гастроном, щоб дещо купити. Виходячи з кабінету, він ледве не зіткнувся в дверях з високим сірооким хлопцем. Це й був Володимир Вітковський Довелося відкласти поїздку на мальовниче озеро.
Вечір і весь наступний день слідчий і свідок вели бесіду у суворо-тихому приміщенні прокуратури. Крім них, тут не було нікого.
Крилатий, розслабивши вузол галстука і розстебнувши комір сорочки, чітким каліграфічним почерком записував у бланк протоколу свідчення, поволі ставив Вітковському нові запитання. Той зовні тримався спокійно і невимушено, хоч це вдавалося йому нелегко. Крилатий відчував внутрішню настороженість свідка і не міг зрозуміти, чого побоювався майкопський викладач фізкультури, колишній друг Ключини й Чилікіна. Повної відвертості домогтися не пощастило, незважаючи на те, що Крилатий весь час поводився дуже просто.
«Щось не виходить у нас відвертої розмови, ні…» – подумав старший слідчий.
Після короткої перерви вони зустрілися знову. І Вітковський відповідав на питання так само скупо, уникаючи подробиць, говорив все те, що й на допиті у Тулякової. Де зараз Чилікін, він не знав, хоч і намагався налагодити листування. Того, що був з ним у спецбудинку і разом звідти тікав, не приховував. Не запере чував також своєї ролі ініціатора при вступі до технікуму. Так, він загітував на це Ключину й Чилікіна. Про підроблений атестат чув уперше. Чилікін здавав документи, коли ні його, ні Ключини в Євпаторії не було. Племінника двірнички він не знав. Чув від Чилікіна, що той сидів у тюрмі за якісь афери. Можливо, той хлопець і підробив атестат.
Поступово спадала денна спека. Вікна в кабінеті слідчого спалахнули рожевим полум'ям вечірньої зорі. Втомився давати свідчення Вітковський, втомився вести протокол Крилатий. Час було закінчувати допит, який нічого суттєвого для розслідування не дав.
Причина смерті Ключини залишалась нерозкритою.
Тоді Крилатий вирішив свій здогад з цього приводу висловити вголос. Зав'язуючи шнурки блакитно-сірої папки, він скоса глянув на Вітковського і глухо промовив:
– А знаєте, Вітковський, все ж Ключина не сам забився, його вдарили у скроню.
– Я не бив, – злякано стрепенувся Вітковський і зразу осікся… – Я…
– Що ви? – пильно глянув на нього Крилатий.
Вітковський поклав ногу на ногу і роздратовано сказав:
– Я вже говорив вам і повторюю знову: Ключина вдарився сам, у сінях. На стіні навіть вм'ятина зосталася.
– Ви ж не бачили, як він падав, – зауважив Крилатий, – а стверджуєте.
– Так, це правда. Але я бачив, коли він, увійшов в кімнату, тримаючись за голову.
– І що, скаржився на біль?
– Так, сказав, що вдарився об стіну.
– Але ж раніше ви цього не говорили. Вітковський знизав плечима:
– Можливо… Хіба все втримаєш в пам'яті?
– Більше нічого ви не забули?
– Ні, розповів усе.
Крилатий, ховаючи в сейф папку, глянув на Вітковського і з ноткою образи в голосі сказав:
– Шкода… А я думав, що ви як комсомолець допоможете мені краще розібратися, що й до чого. В цій справі багато неясного, недомовленого. Ви знаєте, що мати Ключини не вірить вашим свідченням про смерть її сина? Вона не згодна з висновком слідчого Тулякової. От і доводиться вести повторне слідство. Звичайно, ми докопаємось до істини. Але навіщо ця гра в піжмурки, коли можна обійтися без неї.
Вітковського, видно, вразили слова Крилатого. Він відкинув із спітнілого чола пасмо русявого волосся і вже зовсім іншим, ворожим тоном відказав:
– Я в піжмурки зовсім не граю! Що знав, те вам і повідомив. Особисто я в смерті Ключини не винен.
– А Чилікін? – прямо запитав Крилатий.
– Теж.
– Що ж, не буду ставити під сумнів вашу чесність, – підвівся Крилатий. – Повертайтеся в Майкоп. Можливо, нам доведеться ще зустрітися з вами. А поки що бажаю всього найкращого.
– До побачення… – стримано попрощався Вітковський і вийшов з кабінету.
Тихо зачинилися оббиті дерматином двері. Пролунали й замовкли в кінці коридора кроки. Крилатий зостався сам. Скуйовдивши русяві кучері, пройшовся по кабінету з кутка в куток і знову сів за стіл. Обмовка Вітковського в кінці допиту підтвердила його попереднє припущення: Ключина помер від того, що його хтось вдарив. А версія, нібито він вдарився, падаючи в сінях, викликала все більший сумнів. Що стосується вм'ятини на стіні, то її походження могло бути зовсім іншим. Чи не зробили її навмисне, щоб збити слідство з вірного шляху? Хто ж у такому випадку безпосередній винуватець смерті Ключини? Вітковський, звісно, збрехав, повідомивши, що Ключина, заходячи до кімнати, тримався за голову і навіть стогнав. Про такий важливий факт він не міг забути, даючи свідчення слідчому Тул яковій. Просто придумав усе на ходу, щоб не заплутатись. Але якщо Ключина сам не вдарився в сінях, значить, з ним обов'язково мусило щось трапитись у дворі? Сусідка бачила, як він спіткнувся і впав на купу піску. Від цього, безумовно, не могла утворитися на черепі тріщина. А те, що на нього ніхто не нападав у дворі і він ні з ким не бився, підтверджували свідчення хазяйки Волкової і мешканців будинку № 82. З усього цього випливав висновок: Ключину могли вдарити в кімнаті Волкової, хоч це й заперечує господиня. Проте до кінця вечірки вона з хлопцями не сиділа. Вітковський сказав: «Я не вдарив». Виходить, хтось інший вдарив? А ним міг бути лише Чилікін і більш ніхто. Адже, крім нього, Вітковського і Волкової, того вечора нікого в будинку не було.
Чилікін! Як він був зараз потрібен Крилатому…
ДВІЙНИК
Кримське літо було в зеніті. Рано спалахували і пізно згасали гарячі сонячні дні. Тягло на берег моря, в лісову прохолоду синіх гір, у тінь міського парку. Але Крилатий майже не залишав свого робочого кабінету, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка з прийомної про відповідь з розшуку, яку він з нетерпінням чекав.
І такий дзвінок, нарешті, почувся.
– Сергію Дмитровичу, підніміться нагору. Є те, що ви чекали, – проспівала в трубку тоненьким, зовсім як у школярки, голоском дів-чина-секретар. Крилатий був готовий розцілувати її за цю звістку.
З розшуку РРФСР повідомили, що Чилікін Дмитро Павлович, 1935 року народження, проживає в Омській області в другому селищі будівників целюлозно-паперового комбінату. Отже, координати свідка, з яким прагнув зустрітися Крилатий, були відомі. Залишалось тільки скласти речі, виписати відрядження, одержати у прокурора дозвіл на виліт літаком, і в путь-дорогу!
Прокурор погодився з доводами Крилатого, що йому потрібно таки вилетіти до Сибіру. Дійсно, викликати Чилікіна в Сімферополь було незручно й ризиковано. Хто знає, скільки часу х, пройде, поки він приїде сам. Дальший хід слідства міг і затриматися. Знову ж не було відомо: має Чилікін відношення до смерті Ключини чи ні. Коли і совість у нього чиста, тоді розрахунки на його приїзд до Криму могли б справдитися. А якщо він винен? Міг бути певен Крилатий, що Чилікін, одержавши повідомлення, не зникне? Привезти його по етапу, не маючи обвинувальних фактів, не можна. Це було б порушенням соціалістичної законності.