Підписуючи Крилатому відрядження, прокурор наче мимохідь зауважив:
– Мені здається Сергію Дмитровичу, що Чилікін дасть вам у руки ту нитку, якої вам не вистачає. Тільки дивіться, зайвою поспішністю не обірвіть її. Що ж, ні пуху ні пера!
Через годину Крилатий вже піднявся в повітря. Сидячи в м'якому зручному кріслі, він дивився через круглий ілюмінатор на дивовижну пустелю, яка пропливала під крилом літака. Наскільки сягало око, без кінця тяглися білосніжні хмари, залиті сліпучо-яскравим сонцем. А під ними десь глибоко була захована земля із своїми ріками, лісами, іграшковими будиночками. Сріблистий ТУ-104 стрімко мчав на схід.
Надвечір Крилатий був уже в Омську. Виявилось, що другий виселок будівників целюлозно-паперового комбінату, куди йому треба було потрапити, знаходився в тайзі кілометрів за двісті від обласного центру. Добратися туди можна було лише на попутній машині або на річковому катері по Іртишу, бо залізницю, лише почали будувати. Їхати в таку далеку дорогу проти ночі нічого й думати.
Тому Крилатий розшукав найближчий готель і зупинився в невеликому, досить затишному номері.
Вечір він провів, дискутуючи в думці сам з собою. Хто ж тепер для нього Чилікін? Такий же свідок, як і викладач фізкультури Вітковський, чи запідозрюваний вбивця Ключини? Як треба поводитись з ним при зустрічі? Те, що слідчий знав про його минуле, породжувало думку, що Чилікін міг ударити свого друга в кімнаті. Але як він це зробив, коли в будинку були хазяйка і Вітковський? Невже на їх очах стався злочин і вони мовчали про це?
Крилатий кинув у плетений кошик для сміття порожню пачку «Бєломорканалу», відчинив кватирку. Сивий цигарковий дим потягнувся через невеликий отвір до чорнильного неба, в якому мерзлякувато тремтіли сніжинки зірок.
«Допит Чилікіна допоможе глибше розібратися в даній ситуації, – стоячи біля відчиненої кватирки, міркував Крилатий. – Не треба забувати, що помилка в нашій роботі завжди тягне за собою важкі наслідки. Може поплатитися зовсім невинна людина, а справжній злочинець буде безкарно розгулювати на волі. Окрилений своїм успіхом, він здатний буде вчинити й інші злочини. Тому при веденні кожного слідства треба старанно шукати істини, не квапитись з висновками. Це особливо важливо при повторному слідстві…»
Вранці з допомогою місцевих товаришів з прокуратури Крилатий без зайвих турбот сів у кабіну потужного МАЗа, який віз арматуру на будівельний майдан целюлозно-паперового комбінату. А від комбінату до другого висілка було зовсім близько.
Шофер, ще молодий хлопчина з веселим поглядом і невгасимою посмішкою, запитав:
– Раніше в тайзі бували?
– Ні, не доводилось.
– Сподобається вона вам, обов'язково сподобається, ось побачите. Я вже другий рік їжджу по ній і, знаєте, ніяк не можу надивитись. Красуня, їй-богу! Куди до неї нашим костромським лісам!
Крилатий з цікавістю поглянув на хлопця.
– А ви з Костроми?
– Авжеж.
– Приємно зустріти земляка в таких далеких місцях.
– Радий з вами познайомитись, – простяг хлопець чіпку, як клешня, руку: – Кузьма Бубликов. Шофер другого класу, відмінник транспорту, громадський автоінспектор.
– Сергій Крилатий.
Хлопець поцікавився:
– Ви інженер чи технік?
– Ні те, ні інше. Я слідчий обласної прокуратури.
– Он воно що!.. – протягнув багатозначно хлопець і не стримався від запитання: – А до нас на комбінат чого їдете, коли не секрет?
– З однією людиною треба зустрітись, – ухилився від прямої відповіді Крилатий. – Може, знаєте Чилікіна?
– Дімку? – якось радісно і водночас з тривогою перепитав шофер. – Та ми ж з ним на одній квартирі живемо.
Крилатий відчув легке хвилювання. Оце несподіванка! Він опинився в одній кабіні з людиною, яка живе разом з Дмитром Чилікіним! Можливо, Бубликов навіть дружить з ним. Та, мабуть, так і є. Інакше навряд чи наймали б вони одну кімнату.
І Крилатий, не виявляючи своїх почуттів, поцікавився:
– Він вдома? Нікуди не поїхав?
Шофер ствердно хитнув головою:
– На бюлетені вже третій день. Руку забив.
– Ким працює на будівництві?
– Слюсарем-монтажником.
– І як успіхи?
– В передовиках ходить. Головатий хлопець.
– Одружений?
– Що він, сказився? – широко посміхнувся шофер. – Навіщо йому ці ланцюги Гіменея? Встигне… Пелюшки від нас нікуди не втечуть…
– Ви теж не одружені?
– Ми з Дімкою поклялися один одному, поки комбінат не побудуємо, ні з ким шури-мури не крутити. Не можна працювати на два фронти.
Крилатий розкотисто засміявся:
– Принципові ви хлопці!..
– Одруження – справа важлива, – солідно промовив шофер. – І підходить до неї треба по-серйозному.
– Я з вами згоден.
Машина в'їхала в березняк. Пронизані жовтим промінням сонця, стояли навкруги то стрункі, як щогли, то дивовижно вигнуті білокорі дерева, що нагадували велетенські канделябри. Кожне з них мало свою неповторну форму. Тут були схожі на невтішну вдову плакучі берези, що схилили до землі у скорботній величі густі пасма гілок, і стрункі, в розквіті літ, молоді красуні з пухнатими кучерями верховіть, і могутні діди, що обросли густим мохом. У глибині лісу дерева зливалися в суцільну чорно-білу непрозору стіну.
– Яка краса! – захоплено вигукнув шофер і, закохано дивлячись навкруги, додав: -Тут не тільки очима, а й душею треба дивитись.
І Крилатий дивився «душею», як за вікном кабіни могутнього МАЗа миготіла забарвлена яскравими осінніми фарбами сибірська тайга. Вона була чарівна у своїй прощальній красі. Кожен кущ красноталу з фіолетовим листям на тонких пружних гілках, кожна окроплена пурпуром напівроздягнена осичина, що заблукала в чужому гурті темно-зелених ялин, кожна самотня сосна, що вчепилася в скелю оголеним корінням, хвилювали Крилатого, який дуже любив природу. Могутня тайга підкорила його душу багатством своєї палітри, таємничим шелестом, дивним шумом і п'янким грибним духом. Не хотілося говорити, а лише слухати і мовчки дивитися на цей казковий світ осіннього лісу.
Виселок будівників якось несподівано вигулькнув перед очима Крилатого – широка вулиця, обабіч якої, наче грудочки рафінаду, біліли стандартні будиночки, вкриті шифером. Біля одного з них із встановленою на даху щіткоподібною антеною Кузьма Бубликов зупинив свій розгарячілий після їзди МАЗ.
– Милості просимо до нашої холостяцької господи, – жартома мовив він, вискочивши на різьблений ґанок і гостинно розчинивши, перед Крилатим двері.
У чистенькій охайній кімнаті з наклеєними на стінах вирізками репродукцій з «Огонька» їм назустріч повільно встав з ліжка вайлуватий хлопець з перев'язаною лівою рукою.
– Знайомтесь, мій друг Дмитро Чилікін, – відрекомендував його Крилатому Кузьма Бубликов.
– Ви Чилікін? – розгублено перепитав Крилатий, дивлячись на коротко обстриженого руеявого хлопця, який не мав нічого спільного з портретом юнака у військовій формі, що висів на сімферопольській квартирі.
– Так, Дмитро Павлович, – з гідністю, хриплим баском підтвердив той, – тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження.
– Ви народилися в Криму?
– Ні, в Білорусії.
– Тоді прошу вибачення, вийшло непорозуміння, – приховуючи своє розчарування, посміхнувся Крилатий. – Мені потрібен інший Чилікін.
– Значить, знайшли того Савку, та не ту свиту? – засміявся Бубликов, лукаво примруживши веселі очі.
Але Крилатому було не до жартів. Хіба міг він передбачити, що в далекому Сибіру на новобудові знайдеться ще один Чилікін Дмитро Павлович тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження, за фахом слюсар? Що ж тепер робити? Без нічого повертатися в Крим? Підвели його працівники розшуку… Ой як підвели! Хоча, коли об'єктивно підійти до питання, то їх і обвинувачувати нічого. Відповідно до анкетних даних, повідомлених Крилатим, вони виконали його доручення добросовісно і до того ж досить швидко. А те, що натрапили на однофамільця і ще з таким самим іменем та по батькові, таке хоч і рідко, а все ж у житті трапляється.